Германия скажет – Nein!

Олекся Басараб, «24»

Президент США Джордж Буш лично уговаривал канцлера Германии Ангелу Меркель поддержать Киев. Однако, как сообщила во вчерашнем номере газета Financial Times Deutschland, Берлин не прислушался к аргументам американского лидера. «Дипломаты обсуждают формулировки, как НАТО следует донести до Тбилиси и Киева то, что и без присоединения к ПДЧ дверь в Альянс остается открытой», пишет немецкое издание. О том, почему Германия выступает против дальнейшего сближения Киева и НАТО, «24» спросила у Александра Сушко, заместителя директора Центра мира, конверсии и внешней политики Украины.В частности, он назвал пять причин возможного отказа Киеву:

Первая причина. Дискуссия по поводу ПДЧ для Украины является частью большой дискуссии о расширении границ политической Европы. Главным образом это касается расширения Евросоюза. Нежелание принимать новых членов в ЕС переносится и на НАТО. Это не звучит в официальных высказываниях немецких дипломатов, но на экспертном уровне такой подход проявляется достаточно ярко.

Вторая причина. Присоединение к ПДЧ Украины – это часть торгов между Германией и США. Сегодня ФРГ не видит, какие выгоды получит, если согласится с позицией США. Создается впечатление, что немцы хотели бы торговаться подольше и выиграть что-нибудь существенное.

Третья причина. Это, безусловно, российский фактор. Позиция России влияет на политику Германии, несмотря на то, что официально немцы это отрицают. Однако сейчас Берлин не совсем самостоятелен в принятии внешнеполитических решений. Из-за совместных проектов (в первую очередь – газовых) ФРГ зависит от пожеланий Кремля.

Четвертая причина. Негативное восприятие немцами событий в украинской политике. Они считают, что властная конфигурация в Киеве не настолько стабильна, чтобы можно было рассчитывать на положительные результаты деятельности украинского правительства. В Берлине также опасаются, что в случае изменения правящей коалиции может поменяться и отношение правительства к НАТО. Это был бы серьезный удар по репутации альянса.

Пятая причина. Большинство украинцев выступают против членства страны в НАТО. Правда, украинские эксперты считают, что это не реальная причина, а, скорее, повод для отказа Киеву в ПДЧ. Ведь общественное мнение может измениться во время реализации ПДЧ.

ЧФ под флагом НАТО

Корабль ЧФ России официально стал участником антитеррористической операции НАТО в Средиземном море "Активные усилия"

Сторожевой корабль Черноморского флота России "Пытливый" под командованием капитана 2 ранга Сергея Тронева, успешно завершив период интеграции, стал первым российским кораблем, принявшим участие в антитеррористической операции НАТО "Активные усилия" в Средиземном море.

На пресс — конференции, которая прошла на борту российского корабля в турецкой военно — морской базе Акзас — Карагач, ответственный за подготовку к операции "Активные усилия" кораблей стран—не членов НАТО капитан 1 ран — га Сьорд Бот официально объявил, что 15 сентября Военный совет Североатлантического альянса проголосовал за участие боевых кораблей ВМФ России в операции "Активные усилия", в тот же день командующий Черноморским флотом Российской Федерации адмирал Александр Татаринов и командующий ОВМС НАТО "ЮГ" вице — адмирал Роберто Чезаретти подписали соответствующий меморандум.

"Российский корабль успешно прошел все ступени подготовки к "Активным усилиям", отработал проведение стандартных процедур и досмотровые операции. То, что происходит сегодня,—это исторический момент для всех нас. Он наглядно показывает, насколько изменился мир, насколько мы стали лучше друг друга понимать",—отметил Сьорд Бот.

СКР "Пытливый" совместно с турецким фрегатом УРО ВМС Турции "Гексу", покинув турецкую военно — морскую базу Акзас — Карагач, приступил к патрулированию определенной им зоны Средиземного моря. На период участия в операции, до 24 сентября, российский корабль будет нести в том числе и флаг НАТО.

Служба информации и общественных связей ЧФ РФ.

(опубликовано в газете "Слава Севастополя+" 22 сентября 2006 года)

 

Корабль Российской Федерации присоединяется к операции "Активные усилия"

Неаполь, Италия — 15 сентября 2006. Сегодня НАТО объявила, что альянс разрешил кораблю Российской Федерации «Пытливый» участвовать в операции НАТО «Активные усилия». Этому предшествовал обмен письмами в декабре 2004 г. и соответсвующая подготовка, состоявшая из трех этапов. «Пытливый» выйдет в море из Аксаза, Турция, где он в настоящее время находится с кратковременным визитом.

«Пытливый» будет проводить антитеррористические операции в Средиземном море, будучи полностью интегрированным в военно-морскую группу НАТО, которая проводит мониторинг судоходства и возможных угроз под оперативным командованием НАТО.

Это историческое воссоединение двух партнеров – НАТО и России – цементирует их растущие связи в оперативных действиях в море, противодействуя общей угрозе морского терроризма.

Служба публичной информации Штаба союзного военно-морского компонента в Неаполе

http://www.jfcnaples.nato.int/organization/CC_MAR_Naples/PressReleases/CC-MAR/PressReleases06/PR_16_06.htm

 

Естонський міксер:)

 

СВЕН МІКСЕР

 

Естонія майже чотири роки перебуває в складі НАТО і підтримує надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на саміті Альянсу в Бухаресті. Чому Естонія виступає за надання Україні ПДЧ уже в Бухаресті? Чи може Росія якимось чином заблокувати подальше розширення НАТО? Що отримують прості естонці від членства Естонії в Організації Північноатлантичного договору? Яким досвідом євроатлантичної інтеграції може поділитися Естонія з Україною? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю голови комітету у закордонних справах парламенту Естонії Свена МІКСЕРА.

— Пане Міксере, чи виникали якісь проблеми в естонського уряду, коли ваша країна ухвалювала рішення вступати в НАТО? Адже не секрет, що в вашій країні проживає велика російськомовна громада.

— Я мушу сказати, що фактично на той час підтримка громадськістю вступу країни до НАТО була дуже сильна. Звісно, вона була більшою серед естонського населення, ніж серед російськомовного. Але всі основні політичні партії активно виступали за членство країни в Альянсі, серед них був консенсус щодо досягнення цієї мети. Тому я можу зазначити, що у нас усередині країни не було проблеми щодо членства Естонії в НАТО. Проблеми лише стосувалися реалізації законодавчих реформ. Нам довелося провести оборонну реформу, а також реформу бюджетного процесу. Можу сказати, що загалом це був доволі спокійний процес. У нас ця робота не переривалася від зміни урядів. Це пояснюється тим, що між правлячою коаліцією і опозицією не було розбіжностей щодо необхідності реалізації вищезазначених реформ.

— Але у вашій країні не проводився референдум щодо членства в НАТО.

— Конституція не дозволяє виносити на референдум питання національної безпеки. Але навіть якби референдум щодо членства в НАТО і проводився, то переважна більшість громадян висловилася би «за». Це пояснюється тим, що суспільна підтримка членства країни в НАТО завжди була більшою, ніж підтримка членства Естонії в Європейському Союзі. Я на 100% переконаний у тому, що й зараз більшість естонців висловилася би за членство країни в Північноатлантичному альянсі.

— Пане Міксере, ви, мабуть, знаєте про ситуацію в Україні, де правляча коаліція виступає за те, щоб Києву надали План дій щодо членства на Бухарестському саміті, а опозиція вимагає, щоб це було зроблено через референдум. Як ви вважаєте, виходячи з досвіду вашої країни, чи потрібен нашій країні ПДЧ зараз, чи можна ще почекати?

— По-перше, я хочу зазначити, що рішення про те, чи ставати країні членом НАТО, є її суверенним правом. Деякі європейські країни-сусіди Естонії, наприклад Фінляндія, Швеція, вирішили залишатися поза НАТО, виходячи зі своїх власних мотивів. Ми в Естонії підтримуємо суверенне рішення кожної країни. Ми перебуваємо тут, в Україні, не для того, щоб тиснути на когось. Ми не чинимо тиску на наших сусідів, щоб вони ухвалили рішення щодо приєднання до НАТО. Оскільки в Україні політичне рішення ухвалено, то ми будемо раді поділитися власним досвідом, ідеями і допомогти, чим можемо. Це наш месидж. Відомо, що нинішнє політичне керівництво України висловило бажання отримати запрошення приєднатися до ПДЧ. Ми знаємо про таке бажання і підтримуємо його. Ми підтримуватимемо його на саміті в Бухаресті. Сподіваємося, що це бажання буде реалізовано на цьому саміті. Очевидно, що рішення з цього питання прийматимуть члени НАТО, а українське керівництво повинно звернути увагу на те, чи є достатній консенсус серед політичних сил і серед населення, щоб перетворити ПДЧ на повне членство в НАТО. Знову хочу наголосити, що це буде суверенне рішення українського народу.

— Чому Естонія виступає за надання Україні ПДЧ уже в Бухаресті?

— Ми вважаємо, що надання ПДЧ буде сильним месиджем для України, а також для Грузії. Ми знаємо, що серед країн-членів НАТО існують різні думки щодо цього питання. Дехто серед країн Альянсу, як, наприклад, США, дуже енергійно виступають за надання Україні ПДЧ. Є країни більш скептичнi. Але ми сподіваємося, що в Бухаресті буде знайдено консенсус і всі країни зрозуміють, що потрібен сильний позитивний сигнал.

— Ви можете сказати, що отримують прості естонці від членства в Організації Північноатлантичного договору?

— Я вважаю, що кожен естонець став більш упевненим щодо безпеки країни в майбутньому. Членство в НАТО було дуже позитивним для економічного розвитку та інвестицій, інтеграції країни в західні структури, а також структури безпеки. Приналежність до оборонного Альянсу дає додаткову впевненість для потенційних інвесторів. Окрім того, наш оборонний сектор отримав багато цінного досвіду та експертизи. Ми також отримали можливість безпосередньо брати участь у процесі ухвалення рішень усередині НАТО. Хочу нагадати, що Естонія є дуже малою країною і складає дуже маленьку частину від загальної кількості збройних сил країн-членів НАТО. Але разом з тим, як відомо, ця організація діє за правилами консенсусу. Ми зараз у кращій позиції, бо тепер наш голос може бути почутим з будь-який політичних питань та аспектів. До нашої думки прислуховуються, коли всередині НАТО необхідно досягти консенсусу. Очевидно, для нашого уряду в сфері оборони та безпеки зараз пріоритетними є операції НАТО в Афганістані та Косово.

— Пане Міксер, як ви ставитеся до думок деяких німецьких експертів, які стверджують, що для України не повинен бути пріоритетом вступ до НАТО, бо, мовляв, для вступу до Європейського Союзу зараз непотрібно вступати до Альянсу? Чи поділяють у вашій країні таку думку?

— Справді, існує невелика кількість країн, які є членами Європейського Союзу і водночас не входять до складу НАТО. Це Австрія, Фінляндія, Швеція, Ірландія. І навпаки, Ісландія і Норвегія є членами НАТО, але не входять до складу ЄС. Але переважна більшість країн є водночас членами обох організацій. Тому, я вважаю, звісно, що тут не треба ставити питання, що членство в НАТО пов’язане з членством ЄС або ні. Це суверенне право України вступати в ту чи іншу організацію. І я вважаю правильним для України просити членства в обох організаціях. Я не можу сказати, що вони взаємно виключають одна одну, навпаки, приналежність до них, фактично, взаємно посилюється. Оскільки в цих організаціях існують різні цілі й вони діють за різними принципами і в різних сферах. Якщо Україна буде прагнути вступити в ці дві організації, ми будемо її активно підтримувати в цьому.

— Ви вже казали, що Естонія може поділитися досвідом євроатлантичної інтеграції. Яким досвідом уже ділиться ваша країна, чи готова поділитися з Україною?

— Очевидно, що в першу чергу мова йде про технічні речі. Наприклад, це може бути наш досвід підготовки законодавства або досвід реалізації оборонних реформ, оборонного планування і підготовки бюджету для оборонних реформ. Я б сказав, що оборонне планування й оборонні витрати є важливими аспектами. Окрім того, повинна бути готовність для реалізації реформ відповідно до взятих обіцянок. Я хочу зазначити, що НАТО не просить, щоб Естонія надала певні оборонні можливості, які дуже необхідні для Альянсу. Країни-члени НАТО хочуть бути певними: якщо Естонія дала якусь обіцянку, то вони можуть розраховувати, що наша країна, хоч яким крихітним був би її вклад в операції НАТО, виконає взяті на себе зобов’язання. Я думаю, що найважливішим аспектом у діяльності НАТО є саме виконання взятих на себе зобов’язань.

— Яким, на вашу думку, є вплив Росії на майбутнє розширення НАТО і чи зможе Москва запобігти тому, щоб на саміті Альянсу в Бухаресті Україна та Грузія отримали запрошення приєднатися до ПДЧ?

— Дійсно, Росія чітко заявляла, що вона не буде радою тому, щоб країни колишнього соціалістичного табору приєднувалися до НАТО. Так було, коли Польща, Угорщина та Чеська Республіка отримали запрошення приєдналися до НАТО в 1997 році. Так було, коли інші країни Центрально- Східної Європи, включаючи балтійські країни, отримали запрошення приєднатися до НАТО в Празі у 2002 році. Росіяни завжди неохоче сприймали розширення НАТО. Разом з тим зараз, на мою думку, Росія зрозуміла, що вона не в такій позиції, щоб заблокувати рішення НАТО. Це чисто внутрішнє рішення НАТО — запросити країни, які хочуть приєднатися до Альянсу. Також це суверенне рішення країн, подавати чи не подавати прохання на вступ до Організації Північноатлантичного договору. Але цілком очевидно, що Росія хотіла б чинити перепони черговому розширенню НАТО. Одним із прикладів цього є оголошення Москвою мораторію на Договір про звичайні збройні сили в Європі, а також порушення інших питань щодо режимів контролю за озброєннями. Окрім цього, у випадку Грузії Москва підтримує сепаратистські режими. Тобто росіяни намагаються знаходити різні причини, щоб чинити перепони на шляху сусідніх країн. Іноді вони пов’язують речі, які не можуть бути пов’язані. Прикладом цього були намагання досягти пакетних домовленостей з деякими країнами-членами НАТО, щоб затримати приєднання країн Центрально-Східної Європи. Я гадаю, що ми повинні чітко заявити, і ми досі це успішно робили, що Росія не має формального слова у рішеннях, які стосуються розширення НАТО.

— На завершення хотілося б почути ваш прогноз щодо результату саміту НАТО в Бухаресті. Україні запропонують приєднатися до ПДЧ?

— Я не можу повністю гарантувати цього, оскільки рішення ухвалюється консенсусом. Ми знаємо, що серед союзників по НАТО є скептики. Але я маю достатні підстави сподіватися, що таке рішення буде ухвалено. Я бачу зараз активну дипломатичну роботу, яку ведуть ваші друзі й союзники, котрі бажають, щоб Україна отримала запрошення приєднатися до ПДЧ.

Газета "День", №54, вівторок, 25 березня 2008

http://www.day.kiev.ua/198460

Убеждая гг. Меркель и Штайнмайера

Алексей Гарань, для «Главреда»

Итак, из Брюсселя пошли смешанные сигналы. Ряд стран четко «за», у некоторых нет четкой позиции, а есть и скептики (Германия, Франция).

Украина является, как сейчас говорят, «контрибутором европейской безопасности» (нормальными словами: вносит вклад, «вкладывает» в европейскую безопасность, но украинского аналога пока не нашли). Участие в миротворческих миссиях; стратегическая роль Украины в черноморском бассейне; явный прогресс в рамках «Партнерства во имя мира», «Интенсифицированного диалога» (многолетний процесс!); страна признана самой демократической на постсоветском пространстве – единственная (за исключением стран Балтии) по рейтингам «Дома свободы» попала в категорию «свободных»; нет, тьфу-тьфу, межнациональных конфликтов и территориальных конфликтов с соседями (спор с Румынией за шельф вокруг Змеиного – скала или остров — решается цивилизованно в Международном Суде). А отсутствием этих проблем, кстати, некоторые нынешние члены НАТО похвастаться не могли (те же Румыния, Турция).

А из всех предостережений, прозвучавших от некоторых натовцев, в действительности реально выделяются два. Первое, «давайте, не нервировать Росию» – она нужна, чтобы устроить ситуацию по Косово, а еще ведь — Иран, Северная Корея, борьба с международным терроризмом, энергетика. И этот аргумент нужно учитывать. Но вспомним, что Россия так же выступала против присоединения к НАТО Польши, Чехии, Венгрии; Ельцин потом угрожал, что НАТО не может пересечь «красную линию» бывшей советской границы (Балтия), но, в конце концов, ничего не случилось и не случится. Достаточно взглянуть на карту России и задуматься, с какой стороны идет угроза: от стран Балтии, Польши, Словакии или со стороны воинствующих фундаменталистов в Иране, Афганистане, Пакистане, растущего демографического давления Китая и ядерной программы Северной Кореи.

Может ли быть внеблоковой Украина? Может. Но пусть тогда французы и немцы вспомнят свой опыт и «призрак Рапалло». В 1922 г. большевики подписали с Германией Рапалльский договор с целью противодействия Антанте. В результате Германия в 20-30-х гг. играла на противоречиях между Западом и СССР. Трагические последствия всем известны. Поэтому, когда Советский Союз в 1952 г. предложил сдать с потрохами «социалистическую ГДР», вывести из Германии все войска и сделать ее нейтральной, за голову схватились и французы, и сами немцы, и все европейцы. Поскольку замаячил «призрак Рапалло» — Германии, балансирующая и играющая на противоречиях между Востоком и Западом. И канцлер Аденауэр выбрал интеграцию в НАТО. Имея евроатлантическую ФРГ, де Голль мог быть спокойным, выводя Францию из военной организации НАТО и оставляя ее в политической структуре Альянса (он сам придумал такое разделение, потом Франция вернулась к военной организации НАТО). Спокойным потому, что теперь между советскими танками в ГДР и Францией стояли американские войска в Западной Германии.

Украина, конечно, никому не угрожает. Но вместо того, чтобы быть постоянным полем соперничества (что неминуемо, учитывая политику путинской России), всем будет выгоднее стабильная Украина, интегрированная в имеющуюся систему коллективной безопасности. И это вовсе не означает присутствия у нас иностранных баз (для примера приведем Норвегию).

Второй аргумент — низкий уровень поддержки НАТО в Украине. Партия регионов и северный сосед должны быть довольны (то есть два этих аргумента на самом деле связаны), и кто-то может получить дополнительную звездочку. Вся эта непрерывная антинатовская истерия еще с кампании в 2004 г., да и нынешняя «шариковщина» в Раде, могут стать дополнительным поводом для западных скептиков относительно Украины.

Но речь идет не о вступлении, а о ПДЧ – который как раз и предоставляет возможность провести нормальную информационную кампанию. Вспомним, что Украина тут вовсе не уникальна. Изменилось на позитивное общественное мнение в Словакии и Болгарии. Когда ФРГ присоединялась к НАТО в 1955 г. при канцлере Аденауэре, оппозиционные тогда социал-демократы обвиняли его в том, что он увековечивает раскол Германии. Но прошло немного времени и социал-демократы изменили свою позицию.Прийдя к власти в 1969 г. вместе со свободными демократами, они уже не подвергали сомнению членство в НАТО; напротив, опираясь на щит НАТО, Вилли Брандт инициировал разрядку с СССР. Вообще, разве можно удивить страны НАТО антинатовскими демонстрациями, особенно в 60-70-х гг., когда левых и зеленых, в первую очередь немецких, поддерживала советская пропаганда (и не только пропаганда…). Но такая она штука — демократия. А потом эти силы изменили свою позицию. Самая большая коммунистическая партия Западной Европы – итальянская (1 млн. членов, на выборах набирала до 30%) еще в конце 70-х гг. во время «холодной войны» тоже изменила свою позицию, и выступила за сохранение членства Италии в НАТО. Сменили позицию на позитивную в НАТО и немецкие зеленые, и голлисты во Франции.Ну а нашим «регионалам» еще «проще» — им всего лишь нужно вернуться к тем документам, которые они напринимали или наподписывали.

Но, по неофициальным данным, может быть еще одно предостережение со стороны НАТО. В действительности, для западных правительств проблема с предоставлением ПДЧ – это не только оппозиция со стороны «регионов», потому что «регионалов», как показала практика, вполне можно убедить голосовать за пронатовские документы. Правительства западных стран смотрят на единство коалиции, единство Президента и премьера (причем не столько в вопросе НАТО, сколько в вопросе сохранения коалиции). Все эти разговоры о «переформатировании коалиции» не прибавляют в глазах Запада аргументов в поддержку ПДЧ.

Ведь у Запада есть опыт общения с евроинтеграторами на словах. Помните, как на одном из саммитов лидеров государств рассадили по французскому алфавиту, чтобы Кучма не сидел рядом с лидерами США и Великобритании. Или же в 2006 г. НАТО практически была готова предоставить ПДЧ Украине, и Янукович это даже пообещал Ющенко перед подписанием Универсала. А потом известный фортель Януковича в Брюсселе, при одновременных его же обнадеживающих высказываниях, что стратегическая цель Украины неизменна – членство в НАТО. За подобными «раздвоениями личности» Западу в самом деле трудно было уследить. А если действительно распад коалиции, и опора на некое «ситуативное большинство» (в котором будут преобладать участники северодонецкого шоу или парламентского шарикового шоу)?

При этом я лично считаю, что, несмотря на высказанные предостережения, Украине все равно стоит предоставить ПДЧ. Ведь ПДЧ предоставляется не под конкретного человека или даже политическую силу. ПДЧ является инструментом изменений, инструментом внутренних реформ, которые структурно обеспечивают послабление зависимости политики от личностных разногласий. В той же Македонии или Албании проблем было не меньше, а может и больше (Македония стояла на пороге внутреннего конфликта с албанцами, а Греция до сих пор требует называть эту страну не иначе, как «Бывшая югославская республика Македония» — FYRM), но ПДЧ предоставили, и ситуация, кстати, стабилизировалась, как стабилизировалась она и в Румынии и Болгарии, которые, начав почти с того же уровня, что и Украина, вырвались вперед. Ведь процесс преобразований взаимосвязан: перспектива евроатлантической интеграции становится катализатором внутренних изменений, и наоборот.

Поэтому лучшим аргументом с украинской стороны за ПДЧ будет единство коалиции, единство Президента и правительства. И не только в вопросе ПДЧ, но и в широкой программе демократических преобразований в стране, обещанной избирателям на досрочных виборах.

Автор- историк-международник, политолог, политконсультант.

Украину ждут не все

Украину ждут в НАТО не всеУкраина обзавелась 10 «адвокатами» в Североатлантическом Альянсе. Канада и бывшие страны социалистического лагеря обратились к генсеку НАТО с просьбой разрешить Украине и Грузии присоединиться к Плану действий по членству (ПДЧ) в Альянсе. Ожидается, что приглашение кандидаты получат уже в начале апреля на бухарестском саммите НАТО.

Обращение к Яапу де Хоопу Схефферу подписали представители Канады, Болгарии, Польши, Румынии, Словакии, Словении, Чехии и трех прибалтийских стран. По мнению авторов документа, предоставление ПДЧ стало бы логичным продолжением политики Альянса. С другой стороны, они осторожно отмечают, что ПДЧ не имеет ничего общего с приглашением вступать в НАТО.

Буш пропихивает Украину в Альянс

Вопрос о предоставлении ПДЧ Грузии и Украине станет одним из самых дискуссионных на предстоящем саммите Альянса. Страны-участники разделились на два лагеря и никак не могут определить — достойны Украина и Грузия присоединиться к ПДЧ или нет. Все вопросы в Организации традиционно решаются консенсусом, и при этом важна позиция каждого участника. «Именно поэтому обращение Канады и постсоветских стран имеет огромное значение — чем больше стран открыто заявляют о своей поддержке, тем больше вероятность того, что остальные примкнут к ним», — объясняет политический аналитик Института евроатлантического сотрудничества Владимир Горбач.

Главным «адвокатом» Украины в НАТО традиционно являются США. Америка последовательно лоббирует интересы нашей страны в Альянсе. Желание видеть Украину в НАТО настолько сильно, что Джордж Буш сам приедет в Киев накануне бухарестского саммита. Посол США в Украине Уильям Тейлор подчеркнул, что Вашингтон на 100% поддерживает желание Украины присоединиться к ПДЧ. «Я уверен, что встреча в Бухаресте будет успешной. Это будет успехом Украины», — сказал он.

Эксперты признают, что для Буша такой «стратегический приз», как Украина, — это не только вопрос расширения влияния в Европе и создания форпоста у российских границ, но и вопрос имиджа. Буш отчаянно нуждается во внешнеполитическом успехе, чтобы укрепить позиции Республиканской партии накануне очередных выборов президента, а решение «украинского вопроса» может существенно повысить рейтинг его однопартийца.

Визит Буша крайне важен и для украинских «евроатлантистов». «Если Буш приедет в Киев, членам НАТО будет гораздо сложнее отказать Украине в предоставлении ПДЧ», — предполагает политолог Владимир Горбач.

«Старушка» Европа против Украины

С другой стороны, при всем желании, влияния США может просто не хватить для того чтобы склонить весы в пользу Украины. Поскольку в оппозиции к США выступает практически вся «старая Европа». Представители Германии и Франции неоднократно заявляли о преждевременности присоединения нашей страны, а также Грузии к ПДЧ. Канцлер ФРГ Ангела Меркель заявила, что государство может стать членом Альянса лишь в том случае, если идею вступления в НАТО поддерживает население, «а не когда этого хочет руководство страны». Такую же позицию озвучил госсекретарь Франции по европейским вопросам Жан-Пьер Жуйе.

К могущественным европейским странам примкнули страны Бенилюкса, Испания, Италия и Норвегия. Эта «фронда» прекрасно понимает неоднозначность отношения к НАТО внутри самой Украины и не желает плясать под американскую дудку. Ведь поощрение украинских амбиций грозит ухудшением и без того непростых отношений с Россией.

С оглядкой на Москву

Германию и Францию гораздо больше волнуют вопросы энергетической безопасности и дружбы с Россией, нежели военно-техническое сотрудничество. Именно потому Евгений Минченко, директор Международного института политической экспертизы, считает, что шансы на присоединение Украины к ПДЧ на апрельском саммите выглядят весьма пессимистично — приблизительно 20%. Свою позицию политолог объясняет неудачными переговорами в вопросах размещения ПРО в Москве между госсекретарем США Кондолизой Райс и российским руководством. «В таких условиях Америке просто неразумно демонстрировать свою откровенную поддержку Грузии и Украины. Штаты пока не могут позволить себе не идти на компромисс с Россией во всех вопросах», — считает Минченко.

Эксперты все больше склоняются к мысли о том, что на бухарестском саммите будет принято некое «промежуточное» решение. «Чтобы не накалять обстановку внутри Организации и не обострять отношения с Россией, Альянс просто ограничится приветствиями и поощрениями евроатлантических амбиций Украины», — считает Владимир Горбач. И только позже — без особой шумихи и в рабочем порядке — кандидатов пригласят присоединиться к ПДЧ.

Источник: Газета "ДЕЛО" / Саакова Инна, Севгиль Мусаева

І «прімкнувшая» Хорватія…

За словами Бебича, Хорватія, яка очікує на запрошення до членства в НАТО під час квітневого саміту у Бухаресті, сподівається, що і Україна під час цього форуму одержить відповідний сигнал з боку Альянсу. При цьому він підтвердив готовність хорватської сторони активно розвивати з Україною взаємодію у питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції.

Лубківський подякував Бебичу за послідовну підтримку Хорватією стратегічних пріоритетів України, наголосивши, що парламенти двох країн можуть зробити важливий внесок не лише у розвиток двостороннього співробітництва, але й у процес входження України і Хорватії до європейських та євроатлантичних структур. Співрозмовники також детально обговорили актуальну регіональну проблематику в контексті проголошення незалежності Косово та умов господарювання і використання ресурсів Адріатичного моря.

9 європейців + Канада просять НАТО підтримати Україну і Грузію

Як передає “Німецька хвиля”, зокрема, Болгарія, Словаччина, Польща, Чехія, Словенія, Румунія, Естонія, Литва, Латвія та Канада 19 березня звернулися із неформальним листом до Генсека НАТО з пропозицією підписати із Україною та Грузією План дій щодо набуття членства в Альянсі вже під час саміту 2-4 квітня в Бухаресті.
"Цей план дій стане внеском до більшої стабільності та демократії у Європі", — сказано в листі.

Болгарський досвід для України

 
Володимир Горбач 11.03.08
Досвід Болгарії у підготовці громадської думки до вступу країни в НАТО та ЄУ (Європейська Унія) – унікальний. Ця унікальність полягає і в національних особливостях становлення болгарської демократії, і в неповторності історичного моменту вступу країни до європейських та євроатлантичних структур, і в регіональному, специфічно балканському контексті. Отож досвід Болгарії у роботі з громадською думкою не може бути відтворений в українському випадку повністю, без змін та адаптацій. Проте у цьому унікальному досвіді є декілька аспектів, які можна виокремити як універсальні для застосування в інших країнах, зокрема, і в Україні.
Подібно до українців, після розпаду комуністичної системи болгари ідеалізували Захід загалом, їхній єврооптимізм був стихійним оптимізмом непоінформованих людей. Так само як українці, болгари бажали вступу їхньої країни більше до ЄУ, ніж до НАТО. І так само як в українців, у болгар бажання інтегруватися до НАТО було сильно підірване втручанням Заходу у події в колишній Югославії, а особливо, фактом бомбардування Белграду американською авіацією.
Однак відразу після тих подій політичним елітам Болгарії вдалося намітити стратегічний курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію й упродовж 10-12 років досягти поставлених цілей.
Українська політична еліта пішла іншим шляхом. Нашій країні не вдалося досягнути консенсусу еліт щодо стратегії європейської, а особливо євроатлантичної інтеграції. Насамперед, через брак в українських політиків спільного розуміння пріоритетності національних інтересів, а також стратегічного мислення загалом, ми й топчемося на місці. А дебати про вступ чи не вступ до НАТО та ЄУ не лише шкодять рівню підтримки європейської та євроатлантичної інтеграції громадською думкою, їх також використовують іноземні політичні актори для посилення внутрішніх суперечностей між окремими регіонами України.
Яким чином політичному класу Болгарії вдалося переконати своє суспільство у потребі інтеграційних кроків, а також необхідних для цього внутрішніх змін у країні та суспільстві?
По-перше, після старої косовської кризи політична еліта країни наочно переконалася, що колишній стратегічний союзник – Росія, не змогла чи не захотіла захистити сусідню Сербію в її протистоянні із Заходом. Влада Болгарії негайно скористалася моментом і своїми непопулярними серед власного населення, але послідовними політичними рішеннями домоглася довіри політичних еліт Заходу, після чого можна було переходити до початку переговорів. Можна сказати, що Болгарія вдало скористалася історичним моментом, коли у співробітництві з нею були зацікавлені країни ЄУ та НАТО. Консолідована позиція політичних сил країни дозволила витиснути з цього моменту максимум можливої користі для національних інтересів.
По-друге, боснійська криза співпала у часі з настанням жорсткої економічної кризи у самій Болгарії. Недосяжним ідеалом подолання цієї кризи бачилося майбутнє членство в Євроунії – в колі економічно благополучних держав. Відтак громадській думці було задано алгоритм почерговості інтеграційних процесів – від євроатлантичної до європейської інтеграції як від простішого до складнішого. Членство Болгарії в НАТО розумілося як формально необов’язковий, але фактично необхідний крок до членства в ЄУ.
По-третє, внаслідок економічної кризи на момент прийняття рішення вагома частина суспільства перебувала за кордоном (трудова еміграція або студенти). Тож головною ідеєю, яка була закладена в месидж еліт суспільству, була потреба обрати ту систему вартостей, за яку молодь та активні члени суспільства "проголосували ногами". Головним гаслом цього месиджу було: "Ми повинні зробити нашу країну такою, як ті, куди виїжджають наші діти!". Це гасло було дуже сильним, оскільки прямо апелювало до архетипу зв’язку між батьками й дітьми. У 1997-1999 рр. під цим гаслом було проведено цілу серію внутрішніх реформ, які хоч і швидко вичерпалися, але закріпили цивілізаційний вибір, вибір цінностей, і залишили по собі в суспільстві потужну інерцію руху.
По-четверте, ідею досягнення Болгарією членства в НАТО було висунуто в несподіваний для суспільства момент і у несподіваній для суспільства формі – не як ініціативу уряду чи зовнішньополітичного відомства, а як ініціативу однієї людини, яскравої особистості –Соломона Пассі. Цей лідер громадської організації "Атлантичний клуб", будучи парламентарем, виступив на цю тему у національному парламенті несподівано навіть для своїх колег. Його вчинок привернув до цієї ідеї загострену увагу болгарських ЗМІ. На момент актуалізації ідея мала підтримку в громадській думці на рівні 12%.
По-п’яте, болгарські журналісти провели надзвичайно інтенсивну інформаційну кампанію поетапно за алгоритмом: 1) що таке ЄУ та НАТО? 2) як говорити про ЄУ та НАТО? (реальні репортажі, через конкретних людей) 3) чому Болгарії потрібне членство в ЄУ та НАТО?
По-шосте, крупна й політично системотворча Болгарська соціалістична партія (колишні комуністи) змінила свою зовнішньополітичну доктрину з пошуку "третього шляху" на пояснення своїм виборцям безальтернативності європейської та євроатлантичної інтеграції Болгарії. Рішення про вступ до НАТО та ЄУ ухвалювалося абсолютною більшістю парламенту без референдуму. Після досягнення членства в обох організаціях БСП виграла вибори та сформувала нинішню правлячу коаліцію.
На сьогодні позитивно оцінюють вступ Болгарії в ЄУ 76%, негативно – 10%, не визначилися – 14%. Схвалюють членство в НАТО – 39%, не схвалюють – 17%, вагаються – 34%, і не мають власної думки – 10%.
Особливістю болгарського євроскептицизму є його фактичний скептицизм щодо здатності болгарських політиків відстоювати національні інтереси у наднаціональних органах. Джерело сучасного болгарського євроскептицизму також знаходиться у медіасфері. Провідна політична сила цього спрямування "Атака" зародилася саме на базі ідей телекомпанії "Атака" і віднедавна має свого представника навіть у Європарламенті.
Досвід Болгарії засвідчує, що громадська думка є доволі динамічною категорією і не може бути єдиним, абсолютним аргументом "за" чи "проти" європейської та євроатлантичної інтеграції. Вона є лише одним із елементів для підготовки державного рішення. Головне питання для підготовки й набуття членства – це забезпечення легітимності цього процесу, що не дорівнює безумовній орієнтації державної влади на поточний стан громадської думки. А отже, інформаційна кампанія та мобілізаційні заходи мають орієнтуватися не так на результати соціологічних опитувань, як на системну довіру населення до політикуму.
Очевидно, що Україна не може без застережень взяти не лише цілісну програму мобілізації громадської думки для підтримки ідеї вступу Болгарії в ЄУ і НАТО, але й більшість її складових елементів. Однак окремі базові, вихідні позиції мають бути узгоджені в Україні ще до початку такої національної мобілізаційної кампанії. Йдеться, насамперед, про вибір вдалого історичного моменту, досягнення консенсусу еліт, а також максимального зацікавлення ЗМІ у позитивному висвітленні цього питання.
Історичний момент для потужного ривка на захід наша країна практично проґавила, якщо взяти до уваги вичерпаність потенціалу "помаранчевої революції" 2004 року й подальші події. Спроба досягнення консенсусу еліт у формі "Універсалу національної єдності" також не виправдала себе. Цілковито незалежних ЗМІ в країні дуже мало. Ба більше, політичні сили й ЗМІ часто залежні від одних і тих фінансово-економічних угруповань. Таким чином, для консенсусу політичних еліт у питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції, для позитивної зацікавленості ЗМІ даною темою сьогодні потрібен, насамперед, консенсус українських олігархів, який у свою чергу, може виникнути через усвідомлення ними зовнішніх щодо України загроз та викликів – історичного моменту.
Дуже продуктивним, на мою думку, буде використання таких гасел, які розгортатимуть для української аудиторії месидж, базований на відновленні зв’язку батьки-діти – побудуємо Україну такою, як ті західні країни, куди наші діти їдуть вчитися й працювати. Але тут варто враховувати, що значна частина нашої трудової еміграції, а також студіюючої молоді працюють і навчаються саме в Росії.
Так само ефективним для України, як і для Болгарії, буде масове усвідомлення незалежних від нас труднощів, які постануть перед нами при спробі вступити в ЄУ без членства в НАТО. Гасла на кшталт: "Спочатку НАТО!" повинні містити ширше смислове навантаження й набагато дальшу перспективу. Наприклад, перший крок – НАТО, другий – ЄУ, третій – процвітання. Українці не сприймають НАТО та ЄУ як самоціль, для нас вони перш за все є засобом для досягнення чогось іншого, набагато ближчого саме нам.
Враховуючи особливості поточного моменту, в сучасній Україні буде замало провести суто інформаційну кампанію про НАТО, оскільки суспільство, внутрішньо поляризоване за шкалою "свої-чужі", в регіональному контексті не зможе однаково сприйняти ту чи іншу інформацію про Північноатлантичний альянс. Необхідно проводити інформаційно-агітаційну кампанію, замовником якої буде держава, а виконавцями – хто завгодно, лише не політики та державні органи. Себто, виконавцями даної програми мають бути громадські організації України в усій їх сукупності, насамперед регіональні та місцеві осередки громадянського суспільства. Тут апріорі не може бути монополії на істину чи на інформацію.
Етап "єврооптимізму непоінформованих" Україна, як і Болгарія, безповоротно пройшла на початку 1990-х років. Сьогодні тему європейської та євроатлантичної інтеграції України вже неефективно розкривати через "опозицію" Росії. Необхідно через ЗМІ наполегливо пояснювати власним, а також російським громадянам, що інтеграція України в західні структури – це не лише благо для українців, але й певна гарантія безпеки й добросусідства для обох країн. ЄУ та НАТО, які матимуть у своєму складі Україну, апріорі не можуть бути "антиросійськими", а Україна, ставши елементом універсальної структури оборони, втратить потребу в міфі та практичних діях "обложеної фортеці".
Врешті, особливістю українського сприйняття інтеграційних процесів цілком може стати усвідомлена необхідність обмежити свавілля власних політиків якимись "верховними органами", що стоятимуть над ними, і куди завжди можна буде звернутися за захистом прав чи у пошуках справедливості.
Річ не у рішеннях бухарестського самміту – річ у самій Україні.
Бо ЄУ та НАТО – це занадто важливо, аби довіряти вступ до них українським політикам…

Дж. Шерр про справжні причини

NATO-log
 
(www.nato.int/)

«Сьогодні торг іде практично про все. І це не створює прихильного образу України серед її партнерів. Питання полягає у тому, чи українське керівництво діє в національних інтересах, і готове серйозно і професійно вирішувати проблеми, які стоять на перешкоді українським національним інтересам. Чи його хвилють проблеми швидкоплинні, вузькі і особисті».

Р.С.: Що конкретно ви маєте на увазі?

Дж.Ш.: «За кордоном панує думка, що цього разу, на відміну від попереднього, уряд прем’єр міністра Тимошенко починає діяти набагато більш професійно, системно і відповідально. І звичайно, українські партнери по НАТО хотіли би, щоб так було і надалі. Бо в Україні і далі залишаються дуже серйозні проблеми в економіці, суспільстві, у політичній та правовій системі, які потрібно вирішувати. І це те, в чому найбільше зацікавлені українські партнери. Це те, що дає партнерам впевненість в Україні. І це набагато важливіше, ніж те, чи Україна звернеться за отриманням Плану Дій, чи висловить бажання вступити в НАТО. НАТО зацікавлене не в щирості української заявки, а в її міцності».

Р.С.: Після наради міністрів закордонних справ НАТО в Брюсселі було багато коментарів про російський чинник, який стоїть на перешкоді розширенню НАТО. Навіть генеральний секретар НАТО Яап де Гооп Схефер мусив спростовувати це і нагадувати, що лише країни-члени НАТО і тільки вони мають право вирішувати, кого приймати до альянсу. Наскільки важливий російський чинник є на Вашу думку?

Дж.Ш.: «Російський чинник і далі отруює стосунки. Часами він є контр-продуктивний для самої Росії, чи принаймні для будь-якого освіченого розуміння власного російського інтересу. Тому, що такі погрози, які президент Путін висловлював на адресу України, і такий стиль «газової дипломатії» просто скорочує лави тих в Україні, хто довіряє Росії і почувається безпечно поруч з нею. Для мене це означає тільки одне – Україні потрібно навести порядок у власному домі, щоб не бути такою вразливою. Раніше, навіть якщо Росія протестувала, але країни-кандидати були готові до вступу, навіть ті держави, які вагалися, давали згоду. Бо вони не могли допустити того, щоб Росія мала вето на розширення НАТО. Коли Україна сама зіпнеться на ноги і буде готова сама себе відстоювати, вона побачить, що НАТО буде схильно сказати «так».

Ухвала ВРУ відкрила дорогу до ПДЧ

Валерій Чалий Вчорашнє рішення щодо розблокування парламенту і ухвали, пов`язане з процедурою вступу в НАТО, є компромісним. Хоча я не вважаю, що питання членства в НАТО, — це питання референдуму. Досвід наших сусідів показував, що практично в усіх випадках достатньо рішення парламенту, але унікальна ситуація в Україні вимагає після рішення НАТО про прийом України та її готовності вступати до Альянсу проведення референдуму. Саме таке рішення, введення в законодавчу площину такого зобов`язання було вчора і проголосоване. Малося на увазі, що після того, як парламент проголосує вступ в НАТО, це питання буде винесене на референдум. Що змінилося в процедурі вступу? Рішення про затвердження на референдумі стало обов`язковою нормою. Обійти цю норму буде не можна. З іншого боку, цією ухвалою і Партія Регіонів і інші фракції практично відкрили дорогу до ПДЧ. Оскільки референдум стосується безпосередньо членства. А решта всіх кроків до поглиблення євроатлантичної інтеграції практично підтримується. Це важливо наголосити, референдум стосується питання процедури вступу в НАТО, тобто коли пройдені всі стадії: запрошення Альянсу, готовність України і рішення парламенту і тільки потім – затвердження на референдумі. Політики своє рішення ухвалили, вони практично «за», така логіка їх дій. Ніхто не виступає проти інтеграції і ПДЧ, акцентується увага на тому, що остаточне рішення прийматиметься із схвалення громадян.