proNATO

Чи могли батьки-засновники та ті, хто підписав Північно-Атлантичний Договір, передбачити у 1949 році, що один із найуспішніших в історії військово-політичний альянс трохи менш ніж через півстоліття опиниться перед викликом сенсу власного існування?

Друге питання, можливо, ще складніше. Чи могли Сполучені Штати, як принципові архітектори двох утворень - НАТО та Європейського Союзу – спроектувати гарантії їх успішного співіснування та перспективного розвитку? І чи могли бути спроектовані та імплементовані механізми взаємного стимулювання ЄС та НАТО та заохочення їх до спільних дій?

Такі дії дозволили б суттєво загальмувати, якщо не зупинити, теоретизування та практичні дії щодо "демонтажу" єдиного трансатлантичного інституту з боку апологетів загальноєвропейської ідеї та творців гранд-проекту Конституційного договору, майже відверто запрограмованого на те, щоб "вбити" НАТО.

Та наскільки наполегливими й цілеспрямованими, а не виключно зверхніми були американці в спробах переконати всіх європейських союзників у необхідності початку радикальної трансформації як самих країн, так і європейських та союзницьких інститутів?

Повна відвертість примушує відповісти негативно на всі питання. Паралельно розвиваючи дві – трансатлантичну та загальноєвропейську – ідеї, безжалісна історична політична логіка привела ЄС та НАТО до роздоріжжя.

Україна як "цілком нова Європа" та політична трансформація НАТО

Чи існують реальні передумови виходу на українську політичну авансцену фігур, здатних мати політичну волю, стратегічне бачення для синхронізації або випереджальних кроків щодо надзвичайно болісного та відверто непередбачуваного "трансформаційного маршу" Альянсу?

Ключовим у цьому аспекті постає питання залучення України до підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО.

Таке залучення, що скоріше за все, враховуючи політичні обставини, буде мати неформальний характер, принципово надасть можливість Україні розпочати паралельну, але нагальну, підготовку до зміни своїх базових документів. А саме Стратегії національної безпеки та Військової доктрини. Навіть, якщо процес підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО виявиться надважким, Україна в будь-якому випадку отримає користь.

Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які можна сформулювати наступним чином:

* Чи буде спроможна Україна в перспективі розділити з членами НАТО бачення його майбутнього?

* Якщо таке бачення буде тотожним, наскільки реальними для України стануть шанси трансформації спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій та операцій НАТО з усього спектру інтенсивності?

Абсолютно очевидно, що спроби формування штучних компромісів у рамках існуючих структур та механізмів на основі "умиротворення" не противників, а начебто союзників, практично завжди ведуть до відторгнення та формування "анти-коаліцій".

Північно-Атлантичний Альянс не став щасливим винятком у справі стримування союзників, які викликали неприховане внутрішнє озлоблення, тим самим стимулюючи зовнішніх противників, що призвело до ще драматичніших втрат.

Для України таке кардинальне питання не виникало раніше, не виникне воно, скоріше за все, і в майбутньому. Але Україна майже гарантовано буде діяти саме відповідно духу 5-ої статті, а тим більше можливої її модифікації. Певно, у когось, чи в Сполучених Штатах, чи в Європі, виникне потреба до відомих термінів "стара" та "нова" Європа додати ще один – "цілком нова Європа" (a Very New Europe).

"Альянс завжди був вразливою організацією, сутикаючись із кризами, що перемежовувалися одна за одною", - справедливо зауважують автори аналітичної доповіді іспанського Центру FAES "НАТО: Альянс Демократії".

Але всі попередні кризи: вихід Франції з об'єднаних військових структур, грецько-турецький конфлікт, розміщення ракет середньої дальності дії на європейському континенті, мали так званий внутрішній характер та жодним чином не несли загрози самому існуванню організації.

Прикрою реальністю виявилося те, що структури НАТО та союзницькі зобов'язання ставали все неефективнішими та придатними до свого роду "політичного примусу" заради досягнення хоча б приблизної адекватності.

Колишній керівник Військового Комітету НАТО та Командувач Штабом Військових Сил ФРН генерал Клаус Науманн відверто заявляє про те, що в Європі (читай ЄС) відсутні ключові засоби, які гарантують інформаційну перевагу, стратегічну мобільність, точність наведення для ведення операцій поза європейським континентом. У результаті, взаємосумісність із силами США знаходиться в стані ризикової небезпеки, яка поглиблюється, та яка веде до ерозії політичного взаєморозуміння. Але, не викликає сумнівів, що успіх у процесі трансформації засобів ведення війни не може бути досягнутий, якщо не існує узгодженої точки зору відносно цілей застосування цих засобів.

Видається, що найбільш принципові та стратегічно важливі питання щодо майбутнього НАТО були в полі зору щорічної конференції Генерального Секретаря Альянсу: "Яким чином, коли і де повинні використовуватися трансформовані засоби Альянсу, якщо така трансформація досягне успіху?". Колишній міністр національної оборони Литви Гедімінас Кіркілас був максимально відвертим: "Країни Північно-Атлантичного Договору повинні досягнути згоди відносно того, яким викликам повинен протидіяти Альянс і які виклики повинні бути сферами діяльності інших структур".

Коло замкнулося. Головною загрозою єдності Альянсу є втрата raison d'etre, іншими словами, мети існування організації, що призводить до необхідності розробки та схвалення нової Стратегічної Концепції нового НАТО. Синхронізація підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО та імплементація українського Плану дій щодо набуття членства може стати свого роду "чарівним ключем" для виходу з кола загрози єдності Альянсу. Саміт 2011 року в цьому надважкому процесі може стати вирішальним.

І абсолютно очевидно, що якщо нова Стратегічна концепція, нехай навіть формально, надасть гарантію євроатлантичному Альянсу знову поєднати свої зусилля та готовність до реальних дій, тоді Україна повинна рішуче вітати таку Стратегію. Якщо Стратегія віддасть перевагу майбутньому НАТО як "клубу, в якому його члени поділяють визначені цінності", ставлення України до такого "клубу" навряд чи стане прихильним. Але чи будуть хоч які перспективи у такого НАТО-клубу?

Олексій Коломієць, президент Центру європейських та трансатлантичних студій