Майбутній президент США закликав НАТО в грудні схвалити приєднання України до ПДЧ

Варто зазначити, що Комітет закордонних справ Сенату США 22 квітня прийняв резолюцію № 523 на підтримку приєднання України і Грузії до ПДЧ. 
Ініціатором резолюції виступив голова комітету сенатор Джо Байден, а також — співголова комітету від республіканців сенатор Річард Лугар і всі три кандидати в президенти США: сенатори Джон Маккейн, Барак Обама і Хілларі Клінтон. Комітет одноголосно проголосував на користь резолюції. 
23 квітня союз країн Центральної Європи, відомий як Вишеградська четвірка (Чехія, Словаччина, Угорщина і Польща), підтримав плани України і Грузії щодо вступу в НАТО. 
"Члени Вишеградської четвірки вважають, що приєднання України і Грузії до Плану дій про членство в НАТО стане важливим кроком на шляху до поглиблення співпраці в сферах політики, колективної оборони і безпеки, а також інших сферах", — говориться в заяві союзу.
На останньому саміті НАТО, який пройшов 2-4 квітня в Бухаресті, члени альянсу під тиском Німеччині і Франції відмовили Києву і Тбілісі в негайному наданні ПДЧ, не дивлячись на те, що на користь швидкої інтеграції цих країн в Північноатлантичне співтовариство активно виступав президент США Джордж Буш. 
Проте, учасники НАТО пообіцяли, що Україна і Грузія рано чи пізно вступлять до альянсу, а надання їм ПДЧ може відбутися вже в грудні 2008.

Молодь Києва — ЗА!

Разом з тим, ставлення киян до євроатлантичної перспективи може суттєво залежати від освіти. Респонденти з вищою освітою схильні висловлюватися за вступ України до НАТО („за” 44% -, ”проти”- 39%).
Опитані кияни з середньою освітою висловлюються переважно „проти” НАТО — 48-49% („за” членство в НАТО — 30-32%), тоді як респонденти з неповною середньою освітою „проти” НАТО в переважній більшості — 62% („за” – лише 13%).
Також суспільно-соціальний статус (спеціальність) теж може впливати на думку щодо євроатлантичної перспективи України. Так, „за” – НАТО в столиці України висловлюються переважно працівники підприємств й організацій, працівники адміністративного апарату, студенти, ІТ-персонал.
Негативно сприймають євроатлантичну перспективу України робітники та спеціалісти невиробничого сектору. Несподівано висока кількість військовиків (третина) не змогли визначити свою думку щодо вступу України до НАТО.
Опитування було проведеного Центром соціологічних та політологічних досліджень СОЦІОВИМІР на замовлення Міжнародного інституту демократій і тривало 9-13 квітня 2008 року. Під час дослідження опитано 2000 респондентів віком від 18 років. Максимальна похибка репрезентативності не перевищує 2,2%.
Презентація дослідження відбулася в прес-центр інформаційного агенства Інтермедіа консалтинг, 21 квітня 2008 р.

«Крым отдай!»

Хотя про Севастополь и вообще про Крым надо пару слов скороговоркой.

– Отдай Крым!

Это, вы будете смеяться, – ко мне. Господи, как я устал от этого. Я не спорю, когда люди увидев меня например поедающим сашими говорят:

– Вот, нету сала, и приходится человеку всякую дрянь жрать… А что ж ты со своим салом не ходишь в японский ресторан?

Я против сала ничего не имею, и оно хорошо идет с цибулей под горилку, спора нет, но с pino griggio сало не очень удачно сочетается. Да и нельзя же с утра до вечера жрать одно сало… зато можно с меня днем и ночью требовать Крым. Особенно это любят делать (лево-) патриотически настроенные телеведущие. Они со счастливыми лицами адресуют мне эту претензию, даже, бывает, и в эфире. Я им отвечаю что-то в таком роде:

– Дружище! Вот смотри. У нас с тобой у обоих русские паспорта. Так? Но ты требуешь с меня Крым как с этнического украинца. Будучи сам, допустим, евреем. Насколько это корректно, чтоб Крым отдавать евреям? Его что, к сектору Газа присоединить или как?

Ответом мне были как вы понимаете тонкие шутки про сало…

Другой телеведущий – тоже, так получилось, еврей (ничего личного, просто совпадение), точно так же требовал с меня Крым:

– Жалко Крыма, отдайте!

– Зачем тебе-то его отдавать? У тебя ж два паспорта, русский и украинский, Крым при любом повороте событий твой!

Обиделся.

Ну хватит про Крым, а то не успеем про Киев поговорить.

Хотя это он в девичестве Киев, а так-то по документам БТИ он уже, пардон, Киïв.

Вам не понять, как меня достали призывы, чтоб я или мы, мы отдали им (вам) и Киев тоже! Очень мутен вопрос, кто такие мы, кто такие мы, а также они. Я очень люблю кусок из анекдота ли, пьесы ли какой-то:

«– Ура, наши взяли Киев!
– Кто такие ваши и чей Киев был раньше?»

Вот именно.

Мне то и дело говорят:

– Как же вам не стыдно, ведь Киев – матерь городов русских!
– Кому должно быть стыдно, мне? За что?
– Ну как же, матерь городов РУССКИХ, а числится почему-то за Украиной!
– Ну? Ну и? Что ж хорошего – бросили мать, забыли, ругаете ее почем зря… Ей холодно зимой в нетопленой хате, а вы злорадствуете: «Что, нету денег хату протопить? То-то же! «Отключим газ и все тут! Нечего греться на халяву»».

Хорошо хоть Киев город теплый, южный, не в Сибири где-нибудь…

Забавно, что в Москве меня считают хохлом, в Киеве – тоже чужим, поскольку я донецкий, то есть совсем не померанчевый, а в Донбассе меня держат за эмигранта. Я привык, мне-то, что с того, давно сам по себе, и ладно, единственный в мире украинский интернационалист.

Многое конечно непонятно. Отчего Украина для русских – чужая? Какая в этом выгода? Про смысл я уж не спрашиваю… Думаю, это продолжение византийской темы. Византия была духовной родиной русских, и Византия уничтожена. После этого возник термин «Сирота Россия», так называется кстати эссе писателя Коха, моего соавтора по ряду книг. Сиротство – это горько и обидно, особенно когда у всех прочих отец вернулся с фронта. Сиротство – прямой путь к хулиганству, финкам и дракам насмерть со своими же, а вот так, а пусть знают… Без Византии нам (в смысле русским гражданам) пришлось кисло, особенно теперь, когда на проливах стоят натовцы.

А тема Украины – это продолжение сиротства, теперь уже вовсе круглого. Прекраснейший Киев, про который столько говорено в учебниках по русской истории, – вдруг стал иностранным, он — за границей! Наверно, для чистокровных русских это чудовищный факт, он такой, что в нем страшно признаться даже себе. Святыни и Лавра, и мощи, и князья, и Днепр, и крещение Руси – все теперь заграничное и идет в НАТО! Если бы я был по крови русским, я бы понимал, что закордонность Киева – законный повод для депрессии и хорошего крепкого запоя… Так-то мне легче, и там родное и тут, и в Киеве мне уютно, мне не у кого его забирать и некому отдавать, – да к тому ж пока не ввели визовый режим, жить можно…

Все могло быть иначе, если б невовремя застреленный Столыпин успел перевести столицу российской империи в Киев. О, какая была б красота! И какое б мы имели советско-славянское единство! Но увы – вместо этого мы имеем ужимки в духе Паниковского, типа «Дай мильон, дай мильон!» Отдай, значит, Крым-то! Я иду и отмахиваюсь от попрошайки, чувствуя себя слегка миллионером Корейко.

Ну ладно, Севастополь с Киевом проехали. Дело прошлое. Но ведь есть же еще восточная промышленная Украина, в первую очередь Донбасс, жители которого в большинстве своем говорят по-русски, с акцентом типа казачьего, и считают русских реально братьями. Для вас это, наверно, новость. Но и для донецких у Москвы (до чего кстати холодное слово, не замечали? Ледяное просто) не находится ничего кроме шуток про сало, высокомерия и злорадства по поводу газового отключения, и злости про Крым (который не сами ли и подарили братьям, а теперь, где ж такое видано, требуют подарок обратно? В каких понятиях это прописано? Где можно за такое не краснеть? Я ничё, я просто спрашиваю, я в Крыму лет 10 не был и не собираюсь…). Вот еще про Крым: Лужков там строил что-то, на деньги московского кстати бюджета, и учил детей русских офицеров бесплатно, и еще как-то помогал – кажется, этим и исчерпалось все доброе, что можно найти в бывших братских отношениях… Хорошо еще до драки из-за Гоголя не дошло, юбилей которого вроде готовятся отмечать; ну а что, если Украина не согласится перерегистрировать Николай Васильича в русские писатели, не решится лишиться такого актива – так отключить ей типа газ!

Так будет у Москвы доброе слово для донецких братьев, нет ли? Что скажет тетя-кошка? Что будет с Кошкиным домом, с тем что от него осталось после 1991 года? Каким окажется конец у сказки про бывших братьев? Звучит-то как – бывшие братья… Про это можно фильм ужасов снять неплохой. А веселый фильм, как у коллеги Тихона, как он про Византию – нет, так не получится у меня.

Тем более что и руки мне никто не целует.

А мне и не надо, я ж говорил уже. 

Постоянный адрес данной страницы:
http://www.gazeta.ru/column/svinarenko/2698316.shtml

Росія співпрацює з НАТО як ніхто

“Міністр оборони України Юрій ЄХАНУРОВ останнім часом підкреслював, що рівень співробітництва Росії з НАТО значно вищий ніж нашої держави з Альянсом”, — додав начальник управління.
Так, за його словами, сьогодні у штаб-квартирі Альянсу в Місії Російської Федерації при НАТО працюють 64 дипломати, включаючи 18 військовослужбовців, натомість українське представництво в Брюсселі налічує 25 чоловік — 11 дипломатів, 9 військовослужбовців та 5 чоловік технічного персоналу.
Він зауважив, що крім того, у штабі Верховного головнокомандувача збройних сил НАТО з операцій працює група зв’язку збройних сил Росії кількістю до 10 осіб на чолі з генералом, а Збройні Сили України мають у цьому штабі лише одного офіцера зв’язку.
Він також навів ще один переконливий факт активної співпраці РФ з НАТО: у 2002 році була створена Рада НАТО-Росія, в рамках якої Російська Федерація отримала право на рівних умовах брати участь у розробці окремих рішень Альянсу з питань ядерної безпеки, антитерористичної діяльності, протиракетної оборони, боротьби з розповсюдженням зброї масового ураження, етнічних конфліктів. В рамках Ради НАТО-Росія діють 20 робочих і експертних груп.
“У той же час, формат наших відносин знаходиться в площині спільного форуму – Комісії Україна-НАТО. На відміну від Ради НАТО-Росія, Комісія Україна-НАТО не є органом з постійно діючими робочими та експертними групами”, — зазначив Б.КРЕМЕНЕЦЬКИЙ.
Говорячи про ключові сфери співробітництва Росії з НАТО, він зазначив, що ними є боротьба з тероризмом, протидія розповсюдженню зброї масового ураження, протиракетна оборона, миротворча діяльність та усунення наслідків надзвичайних ситуацій цивільного характеру, ядерна галузь.
“В рамках міжнародної боротьби з тероризмом Росія та НАТО здійснюють обмін аналітичними матеріалами стосовно оцінки рівня загроз. Під егідою Ради НАТО-Росія реалізується проект з навчання персоналу афганських антинаркотичних структур на базі профільних російських навчальних закладів, насамперед, Всеросійського інституту підвищення кваліфікації МВС Росії”, — повідомив він.
Довідка УНІАН: Фактично, офіційні відносини по лінії НАТО-Росія та НАТО-Україна розпочалися майже одночасно, відповідно, у 1991 і 1992 роках.
У той же час, формальна співпраця між Україною і НАТО розпочалася у лютому 1994 року з підписанням рамкового документу “Партнерство заради миру”. У травні того ж року Україна передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ, в якому було визначено політичні цілі участі України в програмі “Партнерство заради миру”, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі у програмі “Партнерство заради миру”.
Відносини Російської Федерації з Альянсом вийшли на якісно новий рівень з підписанням у 1997 році в Парижі Основоположного акта про взаємні відносини, співробітництво та безпеку між Росією та країнами НАТО.

Чи можлива Третя світова війна?

Можлива, тільки гіпотетично. Фактично, звичайно, ні. Тому що немає тієї країни, яка б могли би вести цю третю світову. Фактично, якщо ми подивимося на ресурсний потенціал, то зараз тільки Сполучені Штати Америки можуть вести конфлікт високої ефективності, і то, протягом двох місяців. Кампанії на Близькому та Середньому Сході показати, наскільки великі, чи наскільки малі ресурси Сполучених Штатів Америки, хоча у порівняні з іншими країнами вони незрівнянні. Тому що технології військові зараз настільки дорогі, що це просто економічно підриває країну, відразу після місяця, двох місяців війни. Якщо говорити про Росію, то Росія… Чечня показала, що вона може вести більш-менш ефективно тільки локальні конфлікти низької інтенсивності. У конфліктах середньої інтенсивності вона не може виконати повний комплекс політичних цілей.

Хто може, хто має бути противником у цій світовій війні? Немає противника у Третій війні на сьогодні. Нині відбувається переструктуризація системи міжнародних відносин, і моя теза полягає в тому, що на зміну глобальним війнам, прийдуть регіональні війни. Тому що в умовах, коли ця реструктуризація відбувається від однополярної системи, яка по факту опинилася однополярною, тому що друга супердержава просто зникла, і нічого було будувати. Завдання Буша полягало у тому, щоб утримати цю однополярну систему. Ми бачимо, що Сполучені Штати Америки сьогодні стикаються з надзвичайно складними проблемами утримання цього однополярного світу. І це б’є по їхній економіці, ми бачимо їх внутрішньо економічні проблеми, з якими зіткнулися США, ми бачимо падіння долара. Падіння долара — це падіння економічної могутності Сполучених Штатів Америки, відтак, до чого це призводить? Це призводить до політичної переструктуризації, руху від однополярного до багатополярного світу. І промова Путіна у Мюнхені тепер має, ми бачимо, своє продовження. Тоді він просто декларував, а сьогодні уже має намір реалізувати цю концепцію багатополярного світу. І що відбувається у цих умовах? У цих умовах відбувається дійсно погіршення регіональної безпеки, коли центри, нові центри сили відчувають свої амбіції політичні. І що відбувається у Європі? Коли старі країни, які колись визначали європейську політику, відчули можливість в цьому багатополярному світі, свої можливості. Звичайно, що Німеччина та Франція хочуть бути під парасолькою безпеки США, але вони тепер не хочуть бути під опікою Америки. І вони тепер грають свою гру. І перший такий спаринг — це Росія, яка теж побачила тут свої вигоди геополітичні, і підігріває амбіції Франції та Німеччини. І цей оркестр ми побачили, на жаль, в Бухаресті.

І це для України дуже небезпечна ситуація. Чому? Тому що коли виникають регіональні центри сили, що вони намагаються робити? Вони намагаються розібрати сфери впливу, і це вже є загрозою для нас, або викликом. Не будемо забувати, що ми опинилися в буферній зоні. За такої ситуації там, де є вакуум впливу, його будуть розбирати. Дивіться, як роздирають Югославію сьогодні. А хто там визнає всі ті моменти? Євросоюз там задає тон, тому що він хоче мати свою сферу впливу, Росія хоче мати свою сферу впливу, вона хоче, щоб Захід визнав, що пострадянський простір — це російський двір і все, на цьому поставимо крапку. Після цього у нас наступить регіональна стабільність, як вони думають. Віддайте Україну, і все. Але на цьому все не закінчиться. Це тільки поглибить стабілізацію, тому що після цього, Росія заявить на інше претензії, і ми бачимо, як вона сьогодні коле Євросоюз на країни Старої Європи і країни Нової Європи.

Тому я хотів би, щоб ми звернули увагу на промову президента Польщі Леха Качиньського, який сказав, що від України, її приєднання, або неприєднання України залежить майбутнє європейської безпеки. І це є дуже вагомі слова. І це говорить про те, яку вагу ми можемо мати у цій ситуації. Але ми тут наражаємося на велику небезпеку цього регіонального розібрання сфер впливу та поділ нових ліній. Заява міністра закордонних справ Франції була дуже тривожною, коли він сказав, що ми маємо витримати баланс сили з Росією. Що це означає? З точки зору політичного реалізму, а саме ця теорія побудована на розподілі сфер впливу відповідно до балансу сил. Це значить, що іншими словами нам сказали, що ми вас не приймемо, тому що ви — це є частина балансу Росії, певного геополітичного балансу Росії. І тут для нас виникає сакраментальне запитання: як нам бути і куди нам іти? Очевидно, що якщо піде така переструктиризація в бік багатополярного світу, то нас ніхто не залишить у спокої, і ніяких позаблоковий статус, чи нейтральний, уже нам нічим не допоможе. Тому нам потрібно виходити з буферної зони.

Куди йти? Тепер ми бачимо Євросоюз і НАТО. Що продемонструвало НАТО в Бухаресті? Колосальні протиріччя виплеснулися в Бухаресті. Я з вами, Володимир (це він до мене:)- ред.), абсолютно згоден, що там українське питання не було першим, першим було питання Афганістану, але в ході дискусії воно стало першим, хочемо ми цього чи не хочемо. І це говорить про те, що Захід і Росія стикаються з цією геополітичною вагою України. Безумовно, що сьогодні НАТО, не Євросоюз, а НАТО продемонструвало можливість своєї життєздатності, можливість у такій ситуації провести лінію компромісу, так би мовити, максимально узгодити ці суперечливі інтереси. І в принципі, я думаю, що в даному випадку ми отримали максимум у Бухаресті від того, що ми могли отримати. Тому що ми могли там отримати суцільну поразку. Нас би просто викинули з цією заявкою щодо ПДЧ і про нас би забули, а тоді би почався реінтеграційний процес у Росії. При наявності такої потужності проросійського політичного блоку і певних симпатій до Росії.

На завершення, що ми маємо враховувати оцю ситуацію по реструктуризації, і ми маємо відчувати, що часу у нас уже досить мало, щоб вийти з цієї небезпечної ситуації. І Росія це розуміє, що у неї теж обмаль часу. Росія розуміє, що відкладення ПДЧ, це тайм-аут. Росія, в принципі, досягла успіху, хочемо ми цього чи не хочемо, вона досягла успіху. Вперше Москва все-таки якщо не наклала вето на ПДЧ, на приєднання України, то принаймні зупинило цей процес. І це говорить про те, що це факт, Росія намагалася зачинити двері для України в НАТО за допомогою Франції та Німеччини. Їй це не вдалося, але це їх обнадіює, що можливість є.

І мені здається, що в цьому відношенні, звичайно, наш уряд недопрацював, не було завершено повноцінного інтенсифікованого діалогу. На жаль, наша політика в цьому сенсі була симптоматичною, ми то поверталися, то не поверталися, то відходили, політичні установки були запрограмовані абсолютно некоректно. Ми весь час говорили, не ми, на вищому урядовому рівні говорили, що нам не потрібен вступ в НАТО, нам потрібно ПДЧ для того, щоби, покращити, наприклад, статус національних меншин. Якщо йдуть такі меседжі з України, з вищого рівня, то тоді країни Заходу дивляться, а наскільки взагалі їм потрібно членство в НАТО, це перше питання. І друге питання, наскільки Україна буде надійним союзником, тому що Україна, звичайно, потрібна Європі, але в якій якості. В такій якості, як ми є на сьогодні, вона не потрібна.

Альянсу потрібен відповідальний союзник, який може сам приймати суверенне рішення, а не накладати вето в альянсі за командою з Кремля. Це питання політичної довіри до країни. Цього на жаль, немає поки що. У нас є консенсус на рівні вищого політичного керівництва, і це великий плюс, але в нас немає такого консенсусу, який би викликав довіру до нас, як до союзника. Тому що членство в НАТО, це дуже відповідальна річ. Так, НАТО може нас захистити, але враховуючи ситуацію внутрішнього роздраю в Україні, НАТО не буде мати підстав достатніх для того, щоби задіяти статтю 5, якщо раптом буде зазіхання на територіальну цілісність нашої країни.  

Тобто, тут ми сутикаємося з величезним комплексом внутрішніх проблем.  Але проблема полягає в тому, що при такому переформатуванні ми маємо йти під парасольку колективної безпеки, ми просто самі не здатні це зробити, у нас немає такого потенціалу.

Чому країни Центральної Європи пішли до НАТО? Тому що вони бачили в ньому осередок стабільності та демократії. От зараз Албанію запросили до НАТО. Яка головна мотивація, запитували у албанських журналістів. Вони кажуть, що для нас важливо, що це є стабільність, що увійшовши до альянсу, ми зможемо стабілізувати самі себе. І одна справа, коли Україні зараз щодо плану дій кажуть, ну, добре, давайте демократизуйтеся, проводьте судову реформу, а ми подивимося, як це у вас вийде. А ті країни, які вже стали кандидатами на членство в НАТО і на членство в Євросоюзі, їм була надана велика технічна допомога, тому це була вже солідарна відповідальність. Це дуже великий стимул для наших внутрішніх реформ. Якби ми могли здатні їх зробити, так чому ж ми не з зробили їх уже років з десять тому? Але ж ми не зробили…

Росія може вступити в НАТО раніше України — А.Кваснєвський

За словами колишнього президента Польщі, «процес європейської інтеграції перебуває в біді, а сам ЄС виявився на роздоріжжі». У настільки жалюгідному положенні справ на думку  А. Кваснєвського винні країни Старої Європи, для яких європейська інтеграція вже втратила привабливість. Як випливало з його виступу, багато в чому це пов'язане з тим, що залучення нових членів у євроатлантичні структури підсилює тертя між Росією та її партнерами в Західній Європі.
«Багато країн виявилися в сірій зоні між Заходом і Росією з її зростаючими амбіціями й очікуваннями»,– відзначив екс-президент Польщі. Головної із цих країн є Україна, що, за словами пана Квасьневского, «не знає, що їй робити зі своїм становищем у Європі, і відчуває недостатність інформації про відносини ЄС із Росією».
«Я можу собі уявити, що при такому ході справ Росія виявиться в НАТО швидше, ніж Україна, хоча це трапиться не сьогодні й не завтра»,- заявив пан Квасьневский.

Відторгнення як новий шанс. Можливо, останній

Не треба бути провідцем, щоб вести мову про те, що ані фрау Меркель, ані месьє Саркозі не віддавали собі звіт про те, що відбувається. Розкіл НАТО навколо іракської війни, напевно, видається дитячою забавкою у порівнянні з тим, що відбулося у колишньому палаці Чаушеску. «Стара» Європа вже давно оперує виключно категоріями бажаного тотального контролю та стримування, стримування та ще раз стримування. Але не дій Ірану, міжнародних терористичних бойовиків, ні Росії, в кінці кінців, а в першу чергу США, а тепер і нових членів Альянсу, що приєдналися під час двох минулих хвиль розширення.

Не треба вірити в те, що Німеччина виступала в єдиній та нерозривній зв’язці із своєю західною сусідкою. Роль Франції у зазделегідь — для Бухаресту —  спланованому сценарію – ключова. Німеччина не в змозі ані політично, ані економічно, ані навіть морально бути лідером подібних руйнівних дій. Меркель вже перебуває думками в передвиборчих,  наступного року турах по країні, практично не виконавши жодних із своїх програмових обіцянок. Німеччина без реформ, без чіткого бачення майбутнього – це тривожно. Та, цитуючи Роберта Кегана, «коли Германія працює, через шість годин вона йде маршем по Єлісейських полях».

Але про майбутню відмову Україні та Грузії було відомо ще в листопаді  минулого 2007 року. Навіть за це, тобто за неінформування, або за дезінформування Ющенка повинні без затримок подати у відставку, або звільнені Секретар РНБОУ, заступник керівника Секретаріату президента з міжнародних питань, напевно подавляюча кількість радників та консультантів президента з питань безпеки та оборони. Чи вони зону поведуть країну до чергового та остаточного провалу на майбутньому самміті у Франції та Німеччині?

Для України з п’яти можливих сценаріїв подальшого розвитку Організації Північно-Атлантичного Договору прийнятними є тільки два. Перший, найбільш, як видається, перспективний – підтримка  трансформації НАТО в глобальний Альянс безпеки та стабільності із глобальним членством світових демократій. Другий – сприяння розвитку перетворення НАТО в інститут глобальної дії з членством, обмеженим чинними рамками у поєднанні із глобальним партнерством.

Практично неможливо відразу після «Бухаресту» накреслити хоча б приблизно правильну лінію поведінки України на рік до майбутнього ювілейного самміту НАТО, а також до встановленої у грудні 2008 року межі оцінювання. Але видається виключно необхідною глибока синхронізація відносин із Організацією Північно-Атлантичного Договору на тлі розгортання вирішальних для самого майбутнього Альянсу подій та викликів.

Проблематика нової Стратегічної концепції (НСК) НАТО

Виступ Яаапа де Хооп Схеффера 15 березня 2008 року на Брюссельському Форумі під назвою «Після Бухарестського Самміту» став одним із найбільш політично потужних та перспективним за останні приблизно п’ять років і який окреслив свого роду «дорожню карту» для майбутньої нової Стратегічної концепції. На шляху до неї, як було запропоновано Генеральним Секретарем, повинна бути ухвалена «Атлантична Хартія» в якості свого роду проміжного, але вирішального для майбутньої Стратегії документу.

Всі чудово розуміють, що дебати про НСК будуть дебатами про саму сутність та про майбутнє, та цілковито про існування НАТО.

Ці дебати, окрім всього повинні буди узгоджені з дуже важким політичним календарем на протязі майбутніх двох-трьох років, в рамках якого особливої ваги набувають вибори президента у Сполучених Штатах та вибори у Німеччині в середині 2009 року.

Для України під час надважкого процесу навколо нової Стратегічної концепції принциповими видаються наступні питання:

— Яким чином майбутній процес підготовки НСК може співпадати із українським політичним календарем до 2010 або 2011 року?
— Яким чином найбільш ефективно «продати» НСК українським громадянам для адекватного сприйняття «нового» НАТО, якщо процес створення такого «нового» НАТО буде достатньо успішним?
— Чи буде Україна в змозі надати адекватні відповіді на ключові питання «Атлантичної Хартії», яка, судячи з усього, буде ухвалена на наступному ювілейному самміті в якості скеровуючого документу на шляху до ухвалення нової Стратегічної Коцепції?

Проблематика Концепції «Глобального Партнерства» НАТО

Чудово розуміючи, що вже подоланий той Рубікон, який пролягав між НАТО минулого, але не маючи адекватного усвідомлення про НАТО майбутнього, концепція «Глобального Партнерства» виходить на авансцену «битви за майбутнє» Організації. Ті хто несе, й дуже часто за рахунок країн-членів Альянсу, велику частку навантажень у вкрай важких операціях, повинні бути залучені також й до процедур ухвалення, в тому числі, політичних рішень найвищої складності та відповідальності. Форум «Глобального Партнерства» може стати таким механізмом і участь у такому Форумі, напевно, буде розглядатися, в разі бажання тієї чи іншої країни,  як вирішальний етап до набуття повного членства.

— Чи буде Україна, на тлі вкрай складного сприйняття повного членства в НАТО, готовою змінити статус «держави-партнера» на, згідно З. Бжезинського, «державу-учасника»? Яким чином, у такому випадку, буде модифікована роль та місія Комісії Україна-НАТО? Якою може бути реакція України на потенційно можливе припинення функціонування Ради Євроатлантичного Партнерства та утворення Форуму «Глобального Партнерства»?
— Чи будуть співпадати критерії щодо членства в НАТО та у «Глобальному Партнерстві»?
— Якою є позиція, якщо така існує, по відношенню до трансформації НАТО в «Глобальний Альянс» із глобальним членством?
— Якою є позиція України, якщо така існує, до потенційного членства у «Глобальному Партнерстві» як перспективі повного членства в Альянсі?

Виклики подальшого розширення НАТО

Концепція традиційного розширення Організації добігла свого завершення. Хорватія та Албанія стали передостанніми, хто пройшов відомий шлях. Останньою стане Македонія.

Для України, Грузії, можливо, одночасно з ними, також для Боснії-Герцеговини, Чорногорії, Сербії критерії стануть кардинально іншими. Це буде, поза сумнівом< правильний крок. Час «споживачів» в Альянсі закінчився і не виключено, що проблематика внесення до Вашингтонського Договору нової статті про виключення із НАТО стане нагальною домінантою.

Чи будуть знайдені в Україні відповіді на наступні питання поки що незрозуміло:

— Які основні причини різних поглядів США та низки європейських країн до майбутнього розширення НАТО, в тому числі, й за рахунок України? Чи існує в Україні чітке розуміння ключових причин наявності протилежних поглядів  на процес подальшого розширення Альянсу?
— Якщо наявність сучасних засобів ведення бойових дій, за безумовної відповідності «політичних вступних» критеріїв, стає одним із центральних для ухвалення позитивного рішення щодо приєднання до НАТО, якими наявними та перспективними засобами  володіє Україна?
— Чи стане Україна одним із перших аплікантів до якої можуть бути застосовані нові та набагато жорсткіші, за аналогією з ЄС, так звані вступні правила НАТО – «NATO acquis»?
— Чи існують реальні політичні передумови для відповідної модифікації відповідних ключових документів України (Стратегії, Доктрини, Закони) у відповідності з перспективними тенденціями розширення НАТО?

Афганістан як один із вирішальих викликів майбутньому НАТО

Вже не залишилося жодних сумнівів, що в цій країні вирішується сама доля Організації. Й хоча потенційна поразка НАТО в Афганістані не буде сприйнята в якості такої по суті, Альянс буде приречений. Фактично, вже зараз НАТО на полях та у горах Афганістану діє у «двошвидкісному» або «дворівневому» руйнівному вимірі. Одні країни несуть подвійне навантаження кров’ю, життям своїх синів та дочок, а також фінансово підтримуючи операції. Інші, серед яких левова частка тих, хто «зупинив» Україну та Грузію, вміють тільки красиво базікати за столами нескінченних нарад в Штаб-квартирі Альянсу, посилаючись на внутрішні політичні проблеми та законодавчі національні обмеження.

Без жодних зволікань мають бути отримані відповіді, хоча б на наступні виклики:

— Чи існує розуміння вищими політичними структурами України стратегічної важливості операції в Афганістані для самого майбутнього Альянсу? Якщо таке розуміння існує, чи буде Україна різко активізовувати свою присутність у даній операції? Якщо ні, то якими є основні причини такої неучасті та як така неучасть політично відіб’ється на перспективі членства?
— Яким чином українська державна влада може зазделегідь вирішити проблему закондавчих та нормативних» обмежень використання військової сили – так званих «national caveats», якщо такі існують, для уникнення в перспективі тих складнощів, які виникли між союзниками під час проведення операції в Афганістані?
— Чи існують можливості хоча б неформальної участі України в стратегічних дебатах щодо ролі та функціонування НАТО в Афганістані? Якою може бути роль України у реконструкційному процесі в Афганістані?
— Чи існує необхідність інформаційного роз’яснення в Україні цілей та перспектив місії НАТО в Афганістані на тлі того, що сам Альянс за багатьма критеріями програв інформаційну війну силам Талібану та Аль-Каїди?

Проблематика Сил реагування НАТО (NRF)

Реальні ризики для майбутнього Сил реагування, які були спроектовані в якості «показових» для сучасних та перспективних місій Альянсу почали неймовірно швидко зростати на протязі цілого 2007 року. Ці ризики походили від двох ключових проблем. По-перше, відсутність консенсусу щодо виникнення обставин для застосування NRF. По-друге, фактичний провал зобов’язань з боку європейських країн відносно надання надсучасних засобів ведення операцій для яких Сили реагування й були спроектовані.

— Який рівень співпраці України з Альянсом у сферах:
а) можливого залучення України до формування елементів NRF;
b) передачі досвіду для його практичної імплементації в українських умовах з метою уникнення проблем, з якими безпосередньо зіткнулися NRF;
c) оцінування того, який досвід може стати більш привабливим – теорія та практика функціонування NRF або/та «бойових груп» ЄС, якщо це є взагалі необхідним;
— Наскільки рівень розходження між США та європейськими країнами щодо ролі, функціонування та фінансування  NRF  можуть вплинути на відносини між НАТО та Україною, якщо вплинуть взагалі?

Відносини між НАТО та ЄС

Можливо, що відносини між організаціями стрімко наближуються до своєї розв’язки. Французькі пропозиції та візит Ніколя Саркозі до Великої Британії наприкінці березня є наріжними пунктами стратегії Євросоюзу. Президенство Франції у другій половині нинішнього року розглядається в якості вирішального для досягнення стратегічної мети – введення ЄС в якості виключно єдиної структури до складу Північно-Атлантичної Ради НАТО. Своєрідним відволікаючим маневром для можливої монополізації Євросоюзом  політики Альянсу стала пропозиція Саркозі повернутися до військових структур НАТО, але базуючись, по-перше, на французьких, по-друге, політично небезпечних умовах.

Майже не залишається сумнівів, що українське керівництво повинно бути неймовірно занепокоєно таким потенційно реальним розвитком подій і докласти розважливих зусиль до зведення відносин між Україною та Євросоюзом в рамках так званої Європейської політики безпеки та оборони до найнижчого рівня, якщо не до нулоьвої позначки взагалі.   При цьому, намагаючись віднайти відповіді на наступне.

— «Утаємничена війна» або «заморожений конфлікт» поміж Альянсом та ЄС: яким чином він впливає, якщо такий вплив існує, на відносини між НАТО та Україною?
— Чи існує потенційно та у практичному вимірі можливість «розпилення» українських ресурсів для виконання зобов’язань в рамках відносин НАТО – Україна та Європейська політика оборони та безпеки – Україна?
— Яким може бути позиціювання України у разі модифікації Угоди «Берлін плюс» та можливої підготовки та ухвалення угоди «Берлін плюс навпаки»?

                          *                         *                                *

Але Україна повинна готуватися й до найбільш критичного розвитку подій навіть проектуючи, що ювілейний самміт Організації Північно-Атлантичного Договору може стати одним із останніх у її історії. Сценарій «рятувати НАТО від ЄС», цілком очевидно, може набрати реальних окреслень.

Кардинальне посилення розвитку Європейської політики безпеки та оборони із паралельним процесом ратифікації Лісабонського договору, на даний час, можуть виглядати як основні складові стратегії демонтажу Альянсу або його повного підпорядкування політичній лінії ЄС. Причому, Лісабонський договір, який за словами депутата Європарламенту від Данії Йєнса-Петера Бонде є «загальноєвропейським державним переворотом», спроектований в якості фундаментального юридичного підгрунтя такої стратегії. Але найбільш приголомшливим уявляється те, що Лісабонський договір, навіть ще не ратифікований, роглядається лише як черговий, можливо, передостанній етап до…повномасштабної конституції ЄС, яка, ще за задумом французького комівояжера Монне та італійського комуніста Спінеллі, повинна стати кінцевим аккордом у створенні конструкції «ever closer Union».

В такому випадку дійсно трансатлантичні союзники повинні без вагань розпочати побудову нової організації із новими місією, архітектурою, стратегічною та політичною філософією – Альянса Свободи, в якому Україна буде потужним та дійсно рівноправним партнером.

Віктор Ющенко, навряд того розуміючи, робив майже фатальні спроби привести Україну до НАТО з минулого. НАТО з минулого уособлюється саме тими, хто жорстко відповів Україні та Грузії у румунській столиці. Політична містифікація.

http://ea-ua.info/main.php?parts_id=5&news_id=10703&news_show_type=1&

Уроки Бухареста

Уроки Бухареста

Час, що віддаляє нас від даної події, дозволяє відкинути емоції та лексику на кшталт «перемога» vs «поразка». Безумовно, рішення саміту є значним кроком уперед у реалізації стратегічних інтересів України – у порівнянні з попередніми рішеннями Альянсу. Хто не вірить – може підняти відповідні комюніке Ризького (2006), Стамбульського (2004) чи Празького (2002) самітів, де не містилося жодних згадок про можливе членство України. Навіть у квітневому 2005 року рішенні Північноатлантичної Ради, згідно з яким з Україною було розпочато Інтенсифікований діалог щодо членства та відповідних реформ, зазначалося, що даний крок не визначає наперед рішення Альянсу щодо можливості вступу України. Тепер таке рішення ухвалене – і це набагато більше, ніж декларована раніше політика «відкритих дверей», про яку Україна чула щоразу, піднімаючи питання про можливість членства та запрошення до виконання Плану дій щодо членства.

Адже політика «відкритих дверей» – це загальна декларативна формула, практична вартість якої не набагато вища, ніж згадування, наприклад, про 49-ту статтю Договору про Європейський Союз, яка передбачає можливість для будь-якої європейської держави претендувати на членство в Євросоюзі. Від риторичної згадки про статтю 49-ту до реального визнання країни кандидатом в ЄС – дуже далеко. Так само, як від констатації політики «відкритих дверей» до прийняття політичного рішення про майбутній вступ конкретної країни в НАТО.

Оскільки бухарестські дискусії вже позаду, можна нині висловити публічно те, що напередодні саміту звучало переважно у форматі експертних дискусій, консультацій і, на жаль, не було враховано під час вироблення офіційної позиції держави.

Напередодні саміту держава на чолі з Президентом обрала неправильну тактику, сформулювавши і наполегливо повторюючи свій ключовий месидж суспільству та міжнародним партнерам про те, що Бухарестський саміт розглядається Україною як «момент істини» (Олександр Чалий, заступник голови Секретаріату Президента). Експерти були майже одностайними в тому, що надання ПДЧ в румунській столиці є малоймовірним, однак глава держави та працівники його апарату вперто продовжували посилати суспільству помилкові сигнали. Так постановка питання загнала Альянс в глухий часовий кут, змусивши його ухвалити рішення, яке дало певні підстави тимчасово торжествувати противникам атлантизму та НАТО-скептикам як в Україні, так і в світі. Отже, важливий урок: Україна, як і жодна країна-претендент, не може диктувати Альянсу, в які терміни він має ухвалювати те чи інше рішення щодо відповідної країни.

Найголовніший урок – Україна має навчитись слухати і чути своїх партнерів – майбутніх союзників по НАТО («слухати» – не тотожно «слухатись». – Авт.). Ми все ще схильні чути лише те, що приємно, і не помічати компетентних порад і змістовної критики. Відповідь Президента України, дана ним у Бухаресті щодо тих проблем, які слід розв’язати Україні для того, щоб отримати позитивне рішення по ПДЧ у грудні, не свідчить про глибоке розуміння ситуації. Якщо Україна на чолі з керівником держави розглядатиме комплекс завдань на період «до грудня» як суто технічний та дипломатичний – результату не буде.

Насамперед, слід розпочати принципово новий діалог із суспільством на тему євроатлантичної інтеграції. Це потрібно для того, аби суттєво змінити тенденції громадської думки, і, принаймні за наступні півроку, продемонструвати нашим майбутнім союзникам, що у влади є політична воля переконати суспільство в необхідності членства в НАТО – хоча б на тому ж рівні і з тією ж інтенсивністю, як це робиться в питанні Голодомору.

Важливо продемонструвати максимально можливий ступінь виконання Цільового плану Україна–НАТО на 2008 рік, зробивши висновки з 2007-го, коли відповідний Цільовий план було провалено за абсолютною більшістю напрямів.

Держава має забезпечити виконання усіх планів двосторонньої та багатосторонньої співпраці: зокрема, не допустити зриву військових навчань за участі країн-членів НАТО на території України. Про те, що існують серйозні наміри з-за кордону і зсередини України щодо зриву цих навчань, відомо нині всім, і упереджувальні кроки для унеможливлення «феодосійського сценарію» є критично необхідними. Слід зрозуміти, що в 2006 році наші партнери по навчанням, що не відбулися, були ображені не діями кримських пенсіонерів під керівництвом російських депутатів, а тим, що українська держава виявилася повністю безпорадною перед ними.

Певне розчарування Бухарестом є очевидним плодом завищених очікувань, сформованих в українському суспільстві насамперед завдяки керівництву держави. Дуже важливо не повторювати таких помилок і в даному контексті – не перетворювати грудневе засідання Північноатлантичної Ради та КУН на черговий «момент істини». Слід усвідомити, що ймовірність того, що «перша оцінка» міністрів у грудні поточного року стане останньою, дорівнює приблизно 50%. Цілком не виключено, що остаточне рішення буде оголошено лише на саміті НАТО, що пройде наступної весни у Страсбурзі та Кілі. Враховуючи це, чи потрібно давати противникам НАТО 50-відсотковий шанс на чергове свято в грудні? Відповідь очевидна.

Президент Ющенко поставив на кін увесь свій авторитет у питанні приєднання до ПДЧ. Тож Віктору Івановичу Балозі варто зрозуміти, що політичні ігри, які мають на меті переформатування коаліції чи створення тимчасового уряду з позначкою «в.о.», можуть призвести до остаточного фіаско його шефа на міжнародній арені, як і всередині країни. Слід звернути серйозну увагу на доволі різкі висловлювання Хав’єра Солани щодо України від 8 квітня, де він чітко визначив пряму залежність успіхів на шляху до ЄС та НАТО від ступеня згуртованості політичного класу та здатності виконувати взяті на себе зобов’язання. Нині Захід посилає Україні чіткий сигнал щодо того, що успіх євроатлантичних амбіцій має спиратися на консолідовану волю легітимних органів влади, а тому збереження нинішньої парламентсько-урядової коаліції та дієздатного тандему Ющенка і Тимошенко є життєво важливим фактором для забезпечення позитивного грудневого рішення НАТО.

Олександр СУШКО, Науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва

 

http://ua.glavred.info/archive/2008/04/14/132520-5.html

Bruce P. Jackson: «The positions which Germany has chosen are quite controversial»

Bruce Jackson

Bruce P. Jackson, (left) , here with Executive Director of the
Palestinian Human Rights Monitoring Group Bassem Eid, President of the
Shalem Center Dan Polisar and Minister of Foreign Affairs of the Czech
Republic Karel Schwarzenberg at the Democracy & Security International
Conference, Prague, June 5-6, 2007.

Bruce P. Jackson: The Nightmare OF Every Dictator
If you you are a dictator, you know that the end of your ruling is
near the moment you hear that a man named Bruce Pitcairn Jackson is
taking a closer look at your case. If you are smart, you are well
advised to quickly pack your luggage, and make sure to catch the next
plane out to any country granting you asylum. And even there, you are
not sure that Bruce Jackson will not have arranged a special kind of
reception committee, just for you.
Bruce Jackson has been to Central and Eastern European countries what
Charlie Wilson was in the past to Afghanistan. Except that, unlike
Charlie Wilson, he made sure that the work was completed properly by
supporting and escorting the newborn democracies in Central and
Eastern Europe into NATO and EU integration. A former military
intelligence officer and a true Atlanticist, he always viewed NATO as
"the" answer to avoiding wars and the emergence of failed states. Much
of his work was about convincing the elites in Washington that the
integration of these states into NATO was the best tool to stabilizing
Europe, and that this also was in the best interest of the United
States. Given the number of US lives sacrificed to keep Europe free of
totalitarian dictatorships and wars in the last century, one could
even agree that his convictions are correct. Yet, they were not always
as clear to others as they were to him. Balancing between the
isolationist-conservatives who could not tell the difference between
Slovakia and Slovenia, and the interventionist idealists who were
always ready to put all US resources at the service of world peace and
stability, has always been the exercise in which this "transition
facilitator" excelled. But in recent years, he perhaps fought his
hardest battle against two fronts simultaneously; the US "where is
Belarus located exactly?" and the European "who cares about Belarus,
anyway?" attitude. Well, he cared, and he made sure that the right
people in Washington DC and Brussels knew exactly where Belarus was
and what was going on there.
One won friend equals one less enemy
Sometimes, the "Jacksonian" narratives are surprisingly pro-European.
He regularly makes wake-up calls, and shakes up the debate on defense
integration. In the past ten years, Bruce Jackson has been the best
advocate of European identity in Washington. You will encounter him
speaking of consolidating, defending Europe's political integrity and
making sure Europe's voice is always heard. And by Europe, he means
all of Europe. This is very far away from Chirac's theory that there
are Europeans who are entitled to speak up while others should remain
silent.
His crusade is also about defending human rights, spreading freedom,
establishing the rule of law and guaranteeing a future of prosperity
for the allies of the United States. He will not quit until this job
is done, no matter how long the monitoring will take or how many miles
he will have to fly to convince decision makers around the globe.
As one who is not afraid of frontal clashes with the Bush
administration when he feels that they are dangerously reprioritizing
their foreign policy agenda, he serves as an early warning system to
many foreign policy and defense analysts. The following was Bruce
Jackson's comment on the 2005 visit of G. W. Bush to Moscow:
"President Bush promised to put democracy at the center of the agenda
with Russia. It's on the agenda, but it's still on the periphery." In
2006, as he felt that the Russian policy of the US administration was
divorcing from reality, he raised his voice again. In a piece called
"Russia and the West square off," he warned: "Despite statements at
the time by President Putin and Minister of Defense Sergei Ivanov that
the government intended to recover the great power status of which
Russia had been unfairly deprived by the regrettable collapse of the
Soviet Union, both Washington and European capitals refused to see any
geopolitical calculation in the methodical suppression of political
and press freedoms and the takeover of the economy by FSB officers and
Kremlin cronies"
Bruce Jackson is the man behind much work on matters of NATO
enlargement in various capitals of Central and Eastern Europe, even at
times when Western Europeans themselves were reluctant to take a firm
stand in favor of these emerging nations. He worked tirelessly to
prepare the new candidates to meet the challenges by advising them in
various reforms. At the same time, he lobbied in Washington to raise
the profiles of countries many would not have been able to find on the
map ten years ago. Nowadays, he wants all allies to aknowledge that
this was and still is the right thing to do—after all, he angrily
noted at a conference of the German Marshall Fund prior to the NATO
Summit in Bucharest that "have we ever regretted to have included
these new members? We have to admit that the enlargement is a success
story!" Thus, he has little understanding for those senior NATO
members that are less inclined to welcome new members: "Germany, for
instance, has been the first beneficiary of a policy of generosity, if
there had not been such a policy, Mrs. Merkel would not be Chancellor
today, why deny to others what you have been generously granted
yourself?"
Bruce Jackson's critics often underline that, despite his impressive
record of achievements in Eastern Europe, one can easily be confused
as to where the 'Jackson-the political activist' ends and where the
'Jackson-the businessman' begins. In this respect, his close ties to
the US defense industry made him one of the most exposed targets of
criticism during the Bush administration. The other point of criticism
is related to Mr. Jackson's involvement as Chairman of the Committee
for the Liberation of Iraq (2002-2003). As early as 2002, many
analysts wondered why someone who dedicated his life to
democratization in Eastern Europe would suddenly focus on Iraq. The
same analysts also insinuate nowadays that the answer came no later
than in 2003, when the United States invaded Iraq.
In 2008, Bruce Jackson is more than ever on board of John McCain's
campaign where he serves as a foreign policy advisor. As such, he
defends his candidate's agenda with overwhelming enthusiasm and
energy. At the same time, he still remains one of the few people in
Washington practicing the open door policy for political groups in
search of an advocate for the cause of freedom.
So, if you are an oppositional activist living under a dictatorship in
the most remote corner of this planet, you know that the beginning of
your liberation might be near the day you hear that a man whose job it
is essentially to be Bruce Jackson is taking a closer look at your
case.

Bruce Jackson: "Berlin sees itself as the business partner of Moscow
and the explainer of Kremlin anxieties to the West."
WSN: You have found clear words to qualify the attitude of the current
German government towards the MAP aspirations of both Ukraine and
Georgia. In your opinion, what is the motivation behind such refusal
to support them?

Bruce Jackson: The German Government seems most concerned about the
timing of things and this was the argument they deployed against
Ukraine and Georgia during the Bucharest Summit. Most other countries
had difficulty understanding why delaying a decision which we know
needs to be made will end up making the decision itself easier for
Germany. Nevertheless, the Germans preferred to agree that Georgia and
Ukraine would be full members of NATO in return for delaying the MAP
until at least December and possibly longer. So both countries
received a European perspective for the first time but not the roadmap
to Europe. It doesn't make much sense.
WSN: It seems that for the US administration, even the French are
better Atlanticists than the Germans nowadays, why is it so?
Bruce Jackson: President Sarkozy is immensely popular in Washington
and seems to us to say all the right things. I suspect that the
perceived difference in French and German foreign policies lies in
what they have chosen as priorities. Sarkozy emphasizes his commitment
to make the EU more efficient by implementing the Lisbon Treaty,
making Europe stronger by building up ESDP, and by reaching out to
North Africa in a Mediterranean Union. These initiatives are non-
controversial and modestly popular here. Conversely, Berlin sees
itself as the business partner of Moscow and the explainer of Kremlin
anxieties to the West. And, on occasion, Chancellor Merkel sees
herself as the "schoolmarm" of Europe who restrains the excessive
enthusiasm of the new democracies in Europe's East by saying "Not so
fast, boys." The positions which Germany has chosen for itself are
quite controversial and have encountered significant criticism.
WSN: You have been very involved in supporting the activities of the
opposition to A. Lukashenko in Belarus, yet, we do not see any
concrete results, what is this opposition doing wrong?
Bruce Jackson: The authoritarian trends in Russia have encouraged
Lukashenko to strengthen the hold of his dictatorship on Belarus
society. During the demonstration in Minsk on March 25th more the 100
people were arrested and many were severely beaten. I think that
Belarus is entering a period of nearly complete isolation wherein the
primary agent for change will be the economic sanctions imposed by the
US and Europe in response to serial human rights violations.
WSN: You are a foreign policy advisor to J. McCain, is his foreign
policy agenda very different from the one of the Bush administration?
Should we expect big changes? and if so, where?
Bruce Jackson: I cannot speak for the McCain campaign, but throughout
Senator McCain's career in the US Senate, there have been a number of
significant differences with the Bush Administration. Senator McCain
has different views on climate change, immigration, campaign finance
reform, the use of torture, and the treatment of prisoners to name but
a few. I think the most immediate policy impact of a McCain Presidency
would be felt in the relationship between the United States and
Europe. Senator McCain is a lifelong Europeanist and a serious student
of European politics and history. He travels every February to the
Munich Conference and has met with countless European leaders and
human rights activists over the years. He takes the views of his
European friends and our allies seriously and it would be hard to
imagine a President McCain making a major decision without ensuring
that the views of Europe were considered and reflected in that
decision.
WSN: Looking back at your involvement as "transition facilitator" in
Central and Eastern Europe, what would you do differently?
Bruce Jackson: I think there are three areas where we all made
mistakes. First, we have a tendency to slow down when we should be
accelerating. Bucharest confirmed that slowing the pace of integration
is both a moral and strategic mistake. Second, I should have come out
earlier against the prolonged isolation of the Slavic states running
from Skopje and Belgrade up to Minsk and Kyiv after the Revolution
of1989. We really did not get around to engaging with them until 2003
and 2004 and are still not really engaged with Serbia today. And,
third, we simply have to do a better job of reading the history and
literature of an aspirant country before we try to help. For almost
ten years, we assumed that Ukraine was pretty much an Eastern version
of Poland with a slight political learning disability. This hardly
reflected an understanding of Ukrainian history. It seems that our
mistakes can be explained by senseless delay, the isolation of peoples
we don't understand, and a certain intellectual laziness.
WSN: Where do you see yourself after the election of the new President
of the US?
Bruce Jackson: We are so far behind in our work in any number of
countries that I expect to spend the next Administration stuck at the
desk of the Project on Transitional Democracies trying to reverse many
of the decisions made at the Bucharest Summit, beginning with the
truly appalling veto of the Republic of Macedonia by Greece.
Bruce P. Jackson is the founder and president of the Project on
Transitional Democracies, an endeavor aimed at accelerating reform in
democracies that have emerged since 1989 and promoting the integration
of those states into European and transatlantic institutions. In 2004,
Mr. Jackson became a member of the International Commission on the
Balkans. From 1995 until 2003, he was the president of the U.S.
Committee on NATO, a nonprofit corporation formed to promote NATO
expansion and stronger ties between the United States and Europe. From
1993 to 2002, Mr. Jackson was vice president for strategy and planning
at Lockheed Martin Corporation. Before that, Mr. Jackson was a
strategist in the proprietary trading operations of Lehman Brothers.
From 1986 to 1990, he worked in the Office of the Secretary of Defense
in a variety of policy positions related to nuclear forces and arms
control. From 1979 to 1990, Mr. Jackson served in the U.S. Army as a
military intelligence officer.

Німеччина скаже JA!

Steinmeier  
 
Міністр закордонних справ Німеччини
соціал-демократ Франк-Вальтер Штайнмаєр
(epa)
«І Україна, і Грузія неминуче перебувають на шляху приєднання до альянсу», – сказав Штайнмаєр.
Німецький міністр зазначив великий прогрес у питанні членства України в НАТО за останній рік.
«Іще рік тому ми не могли й подумати про те, що будемо вирішувати питання вступу України до НАТО», – сказав він.
Голова німецького МЗС позитивно оцінив рішення НАТО на саміті 2–4 квітня в Бухаресті, на якому розгляд можливості приєднання України до Плану дій для членства перенесли на грудень, але натомість твердо пообіцяли майбутнє членство.
Він сказав, що на минулому саміті представники Німеччини обговорювали готовність України до членства в НАТО.
Штайнмаєр зауважив, що оцінки Німеччини розходяться з оцінками, приміром, Польщі, але в перебігу дискусії ухвалили компромісне рішення.
«Я думаю, що це відповідальне рішення, й воно допоможе і Україні, і Грузії», – сказав він.
Польща вважає результат бухарестського саміту НАТО для України гарним компромісом.