Донецьк євроатлантичний

Щоденник євроатлантиста. Донецьк євроатлантичний

Останнім часом доводилось чимало спілкуватись з людьми зі Східної України, погляди яких на НАТО суттєво відрізняються від тих, які сповідує основна маса населення тих країв.

Після розмов про геополітичні смаки наших співвітчизників на Сході, і про те, хто їх більше формує – Путін чи Янукович, і про те, чи хочуть вони, аби Росія  їх захищала від «втягування України в НАТО», я вирішила в рамках свого «Щоденника євроатлантиста» започаткувати міні-рубрику під умовною назвою «Говорять євроатлантисти», де б прихильники членства в НАТО у регіонах України могли б розкрити свої аргументи на користь такого вибору. Першим у нас «говоритиме» етнічний росіянин, який мешкає у Донецьку, кандидат історичних наук, доцент Донецького національного університету Ігор Тодоров.

Як ви стали євроатлантистом у такому специфічному регіоні?

Справа не в регіоні, а у вихованні з дитинства. Мої предки не дуже полюбляли радянську владу, я з дитинства слухав закордонні голоси, хоча свого часу був членом КПРС, бо для кар’єри в ті часи це було необхідно.

Виховання у шкільні роки було ліберально спрямованим. Хоч я і етнічний росіянин, але усвідомив років 20 тому (зараз мені 48), що побудувати щось нормальне в тій країні, яка була, нереально, тому став прибічником незалежності України як способу зробити повноцінне життя не десь закордоном, а саме тут, в цій державі. Зрозуміло, що усвідомлюючи самостійність української держави як такої, розуміючи, що саме за таких умов ми зможемо реалізувати ліберальний демократичний проект, неможливе жодне повернення  до минулого, до імперської Росії. Гарантом же такого неповернення є НАТО. Отож, повага до тих країн, які входили в НАТО з самого початку, була у мене ще з дитинства. Зараз є суто прагматичний підхід: саме завдяки членству в НАТО ми проходимо точку неповернення до імперії, а саме це дає нам шанс нарешті стати нормальною країною, не гіршою, ніж наші західні сусіди. Зрозуміло, що це з неба не впаде, треба працювати:  ті ж поляки, словаки, угорці трудяться день і ніч, країни колишнього Радянського Союзу – держави Балтії теж. Думаю, Україна достойна приєднатись до їх кола.

Скільки у вас є однодумців в Донецькій області, хто ці люди?

Це передусім мої колеги, з якими я працюю в Донецькому національному університеті: заступник декану історичного факультету Юрій Теміров, доцент кафедри політології  Володимир Кіпень, професор Олександр Крапівін. Є також однодумці в політичному бомонді не дуже популярних в нашому регіоні  політичних сил  — НУ чи БЮТ, також мої колишні студенти, знайомі.  

Які тенденції  спостерігаються сьогодні на Донеччині в контексті НАТО: ситуація погіршується, чи є якісь і позитивні проблиски?

Думаю, що ситуація певною мірою залишається сталою на рівні майже абсолютного негативу. Це пов’язано з питанням ідентичності. Тобто, люди мають російську свідомість, для них Путін є суперполітиком, вони не можуть сприймати Україну як таку. І якщо Росія каже, що НАТО — це погано, то вони так і думають. Тут питання не в масованій кампанії. І не в тому, що люди не знають, що таке НАТО, а ми їм розкажемо, і вони змінять свою позицію.

Що говорить остання соціологія про настрої донеччан?

Різні дані соціологічних опитувань свідчать, що за вступ України до НАТО виступає 2,8% донеччан. Причому, останні соціологічні опитування не відрізняються від того, що було і два роки тому:  «за»  — приблизно 2,4%, категорично проти – 90%, біля 8% коливаються. Які конкретні кроки мають бути зроблені, в тому числі в інформаційній кампанії, щоб позиція ваших земляків почала мінятися?

Багато чого залежить від позиції місцевих олігархів. Принаймні та політична сила, яка домінує в нашому регіоні, повинна відмовитись від антинатівської риторики, а поступово  повертатися до тих позицій, яких дотримувався Янукович, перебуваючи в уряді. Зрозуміло, що антинатівська риторика ПР була задіяна з початку цього року в кризовій для регіоналів ситуації, коли їх позбавили влади, і треба було щось робити, аби змінити стан справ. Тим не менше, є багато фактів, котрі свідчать, що  здоровий прагматизм має місце і в цій політичній силі.

Отож, ви підтверджуєте, що думка донеччан великою мірою залежить від позиції ПР і особисто Януковича? Але наскільки серйозно можна було б змінити настрої в регіоні, якби змінилась позиція регіоналів та їх лідера?

Якщо регіонали дадуть установку, що НАТО — це добре, можливо, на чверть настрої могли б змінитись. На 100% відсотків ні: електорат Партії регіонів керований, але не гутаперчевий. Тим більше, починаючи з президентської кампанії 2004 року, ПР, на мій погляд, збирає голоси, розігруючи «антиукраїнську карту». Отож, якщо Партія регіонів змінить свою позицію, частина цих людей просто перейде у табір прихильників комуністів чи Вітренко.

Французам нечем воевать

Французам нечем воевать 

«Миротворческие операции в Ливане и в Кот д’Ивуар – фиговый листок, прикрывающий нашу военную немощь. В течение ближайших 10 лет армия попросту развалится», – приводят французские СМИ слова анонимного источника из армейских генералов. Оказывается, французская армия, считающаяся самой мощной в Европе, находится в плачевном положении. В западную прессу попали документы минобороны Франции, и оказалось, что половина бронетехники и около 70% французской авиации не готовы к войне.

Лишь половина из 347 танков «Леклерк» может быть использована, но и ей, скорее всего, понадобится ремонт. Из вертолетов и самолетов всего треть способна вести боевые действия. А все из-за того, что расходы на войска явно недостаточны и для обновления дорогостоящей боевой техники нет денег. Французы тратят на оборону в пересчете на одного военнослужащего почти в четыре раза меньше, чем американцы, и вдвое меньше, чем британцы.

Конечно, вряд ли сейчас французам придется вести широкомасштабные боевые действия. Да и в любой армии есть техника, стоящая на консервации или устаревшая. Не выбрасывают же у нас танки 50–60-х годов. Можно переделать, можно продать… Но беспечность французов поражает. В недавней операции против сомалийских пиратов лишь чудо помогло им освободить заложников. У обоих фрегатов со спецназом на борту вдруг отказали моторы, баржа со спецоборудованием… утонула. Отказал двигатель и у самолета-разведчика, наблюдаювшего за пиратами. Оказалось, что закупаемая минобороны Франции техника малопригодна в боевых условиях. Кстати, в начале Второй мировой войны страна также располагала самой многочисленной армией в Европе. Но из-за ротозейства командования немцы разбили ее в считанные дни.

Кінець воєнної унікальності Франції

 
Les Echos 20.06.08

Падіння берлінського муру не поклало край війні, а лише трансформувало її. "Холодна" війна перетворилася на безліч конфліктів між недержавними акторами, яку деякі аналітики називають "асиметричною війною". Якщо кількість конфліктів і зменшилася з 1990 рр., та людство не увійшло у XXI ст. у вічному мирі, як казав Кант. Відбулися докорінні зміни – війни в колишній Югославії, в Судані, Іраку, Афганістані, в Лівані 2006 року.

У вівторок 17 червня президент Республіки Ніколя Саркозі представив нову "Білу книгу з національної оборони і безпеки", вже третю поспіль за часів П’ятої Республіки. Аби відсвіжити свої ідеї в цій сфері, Франції довелося засвоїти уроки з баталій, у яких вона брала участь, а також із тих, де вона була свідомо відсутня (наприклад, в Іраку). До цього додамо також рефлексії після 11 вересня 2001 р. на тему, якими засобами боротися з новими загрозами – тероризмом, повстаннями тощо.

Перший урок Франція засвоїла ще після колоніальних війн, які спалахнули одразу після Другої світової війни. Її військові експедиції зазнали поразки: Суецька операція разом із британцями в 1956 р., через яких два роки після битви за Дьєн Б’єн Фу [Diên Biên Phu – останній етап війни в Індокитаї] та Алжирської війни. Як і Англія, Франція тоді зрозуміла, що більше не контролює ситуацію, хоч ці дві країни й зробили для себе різні висновки. "Треба, щоб ситуація на кшталт суецької більше ніколи не повторилася", – підкреслив тоді Етьєн Дюран [Etienne Durand], керівник центру безпеки Французького інституту міжнародних відносин. Або ж, за словами Франсуа Айсбура, члена комісія з розробки нової редакції Білої книги та радника Фонду стратегічних досліджень: "1956 – це застаріла імперіалістична логіка".

Франція свого часу зробила вибір на користь політики ядерного стримування СССР. Однак, на відміну від Великобританії, Франція забезпечила собі певну свободу дій щодо США. Прийнявши в 1966 р. рішення вийти зі спільного командування Північноатлантичного Союзу, генерал де Ґоль таким чином хотів забезпечити незалежність французького ядерного стримування від НАТО.

Це мало кілька важливих наслідків. По-перше, на ядерне стримування витрачалося більше коштів, на шкоду суходільним військам. По-друге, посилено розвивалася національна оборонна промисловість, як-от Dassault (виробник Mirage) та Rafale. В ім’я ядерного стримування перша Біла книга 1972 р., за часів президента Жоржа Помпіду, поєднала особливість перебування Франції в НАТО та її військову позицію в "холодній" війні перед обличчям совєцької загрози. Ця доктрина практично законсервувалася впродовж майже тридцяти років, і французька армія залишалася закритою, за винятком масштабних операцій в африканській "заповідній зоні", за висловлюванням Етьєна де Дюрана, щоб повністю й одноосібно контролювати там ситуацію.

Кінець "холодної" війни дав важливий урок Франції. Адже пробудженням до жорстокої реальності стала війна в Перській затоці проти Іраку в 1991 р.: це стало першою операцією для французької армії після її виходу зі спільного військового командування в 1966 р., в складі військової коаліції під командуванням США. Ця операція викликала "мовчазну травму" в ЗС, за визначенням Етьєна де Дюрана. Армія й її спорядження виявилися неадаптованими до поля бою. Болісно визнавати такий факт для країни, яка зробила свою незалежність і свою військову силу інструментом дипломатичного впливу в світі. Більше того, завдяки цим двом чинникам Франція здобула своє місце постійного члена у Раді Безпеки ООН.

Не переглядаючи докорінно концепцію ядерного стримування, Біла книга 1994 р. наголошує на необхідності проектування ЗС Франції за межами країни та на потребі скорочення ядерного важеля. Йдеться не лише про бюджетні скорочення, а й про рішення про призупинення тактичної ядерної боєголовки Hadès, ядерних випробувань після останньої кампанії запуску президентом Шираком під час його першого мандату, закриття центру ядерних випробувань у Тихому океані, перехід до симуляції або й демонтажу стратегічних боєголовок на плато Альбіон.

Нова Біла книга, представлена президентом Ніколя Саркозі, має на меті врахувати новий геостратегічний контекст. Звісно, як зауважує Франсуа Айсбур, тут нема нічого спільного зі стратегічною зміною 1990-тих рр., але береться до уваги глобалізація. "Тридцять років ми могли говорити про проблеми в Лівані, в Сирії, про палестинські території та про Іран окремо. Сьогодні ж ці всі кризи взаємозв’язані".

Інша мета – додати поняття "національної безпеки" до оборонної концепції, зробити висновки з нестабільної ситуації в світі. Квадратура кола вимагає додати поняття попередження до стримування, а також захист і проекцію. Однак, як і Біла книга 1994 р., нова доктрина засвідчує кінець військової унікальності Франції.

Автор: Jacques Hubert-Rodier
Назва оригіналу: La fin de la spécificité militaire française
Джерело: Les Echos, 17.06.2008
Скорочений переклад Іванки Піняк, www.zgroup.com.ua

Трубопровід НАТО

Центральноєвропейська система трубопроводів є найбільшою серед систем трубопроводів НАТО, які були створені за часів холодної війни для постачання збройних сил Альянсу пальним. Нею користуються шість країн-господарів, або користувачів (Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург, Нідерланди і США) і вона розрахована на задоволення оперативних вимог в Центральній Європі за часів миру, кризи або конфлікту.

Після падіння Берлінського муру CEPS відіграла важливу логістичну роль у першій війні в Перській затоці у 1990 році, під час конфліктів у Боснії та Косові і, нещодавно, під час воєнних дій в Афганістані та Іраку.

Кожного разу система використовувалась до максимальної потужності, і CEPMA зараз шукає шляхи раціоналізації і модернізації її інфраструктури з метою забезпечення гнучкості і адаптивності CEPS, зробивши її менш дорогою для НАТО і країн – членів Альянсу.

Система скорочена і оптимізована, успішно втілюється політика бізнес-розвитку, спрямована на обслуговування невійськових споживачів паралельно з функціонуванням  першокласного елементу економічної логістичної підтримки.

У 2007 році, вперше у своїй історії, CEPS доставила понад тринадцять мільйонів кубометрів пального своїм військовим і невійськовим споживачам. В основному це було авіаційне пальне.

Докладнішу інформацію можна отримати від Роберта Гойєнса, Центральноєвропейське  агентство з управління трубопроводами
тел: 33 1 3924 4932
E-mail: r.goyens@cepma.nato.int

Варіантів два: НАТО або ядерна зброя

З самого початку своєї незалежності, Україна опинилася складних, але водночас дуже вигідних геополітичних умовах. Безпосередня близькість до євро- та євроатлантичного простору – одних з ключових центрів прийняття рішень, та Російської Федерації – спадкоємиці колишньої супердержави з традиційно-альтернативними поглядами, створює ситуацію, коли, будучи між двома вогнями, можна було б грати на протиріччях між останніми, ідеально забезпечуючи національні інтереси та державну безпеку.

Але досить часто зовнішньополітична діяльність України, замість послідовної та виваженої політики, більше нагадує кавалерійські наскоки, що не сприймаються серйозно в міжнародному середовищі. Як результат – або Україна виходить ні з чим (як із наданням перспективи в ЄС), або – в гіршому разі – з поразкою (питання ПДЧ в Бухаресті).

Причому ситуація в Бухаресті стала хрестоматійною щодо того, чого робити не можна. Розмиті формулювання в офіційних документах стали результатом форсування подій без системної підготовки до такого важливого кроку, як надання ПДЧ. За браку належної роботи на обох фронтах – як внутрішньому, що полягає в популяризації альянсу серед населення (створення позитивного інформаційного простору) та зовнішньому, що, у свою чергу, полягає в політичних консультаціях з країнами-членами НАТО (особливо з неприхильниками членства України) та, з другого боку – методична робота з російськими колегами.

Поведінка України вже після саміту заслуговує на окреме дослідження. Варто тільки відзначити, що публічне покарання послів, усупереч традиції не робити різких кадрових змін, щоб дати можливість дипломатам виконати протокольні формальності – тільки відкинуло назад плани України. Усі ці події свідчать про неготовність України до заявлених кроків.

На тлі цього політика України щодо Чорноморського флоту видається досить системною. Початком подій стало вручення українським міністром проект Меморандуму про етапи і порядок виведення Чорноморського флоту, потім указ Президента про підготовку відповідного законопроекту. Можна, звичайно, говорити про те, що згаданий указ став наслідком діяльності Лужкова, але автор хотів би застерегти читача від переоцінки ролі московського мера в зовнішньополітичній діяльності України. Таке акцентування на заявах діяча, який, до речі, перебував в Україні як приватна особа, якраз і створює відчуття меншовартості, від якого так прагне позбутись наша держава. І принагідно хочеться нагадати, що членство в НАТО не передбачає розташування військових баз третьої країни на території альянсу. У контексті отримання ПДЧ цей крок здається більш ніж зрозумілим.

Однак виникає запитання: чому ця проблема офіційно була порушена Києвом тільки після саміту? І чи не стало базування ЧФ у Криму рожевим бантиком на відмові Україні в ПДЧ з боку Альянсу?

Адже коаліція була сформована ще в грудні минулого року, а відомий лист трьох з’явився на початку січня. Таким чином уряд мав повних чотири місяці, щоб порушити це питання. Видається дуже спірною теза про те, що газові суперечки в січні-лютому стали причиною мовчанки. А якщо це справді так, то Україна отримала поразку з відкладенням питання.

Сучасні міжнародні реалії вже вкотре підтверджують, що успіхом у зовнішніх справах є саме ініціативність країни. Пасивність примушує грати за правилами інших, а це неодмінно призводить до втрати позицій та, відповідно, поразки.

Запізніле, але все ще актуальне оголошення позиції України щодо неможливості продовження договору про оренду території для ЧФ змушує Москву реагувати. Росія починає грати в гру, розпочату Україною. І починає грати дуже невдало.

Навряд чи можна вважати вдалими заяви про можливість підвищення цін на оренду в випадку пролонгації договору. Адже проблема не в низькій орендній платі (хоча це тема окремої розмови). Відповідно, у цьому контексті, звернення Держдуми до Кремля з можливістю вийти з Великого Договору з Україною якщо комусь здаються адекватними, то можна лише поспівчувати. Такі незграбні дії викликають у більшості української аудиторії прагнення ще більше дистанціюватись від північного сусіда, а в прибічників братської дружби з Росією – легкий конфуз. Бо сам принцип, закладений у таких акціях, – погроза “старшого брата” погіршити ставлення до “меншого”, – ніяк не корелюється з інтересами пересічного українця, який вже точно не хоче бути “меншим братом”. А присутність військової сили не зажди грає на зміцнення авторитету.

Таким чином, вступ України до НАТО має стати виключно результатом досягнутих домовленостей з усіма зацікавленими сторонами. При цьому Україна має залишатись активним суб’єктом переговорів, а не об’єктом угод. Тільки така стратегія дасть нашій державі змогу реалізувати власну євроатлантичну політику й при цьому не побити горшки зі своїми північними сусідами.

Проте дуже сподіватися на позитивний результат грудневого саміту було б невиправдано наївним. У цьому контексті Україні важливо зберегти послідовність та ініціативність і щодо партнерів з Альянсу. Автор має на увазі розробку т.з. плану «В», до якого Україна могла б гіпотетично звернутися в разі небажаного результату для себе. Мова йде про альтернативні шляхи забезпечення безпеки України. На противагу «парасолі безпеки» як зовнішнього гаранта захисту, Україна гіпотетично може вдатися до створення внутрішніх передумов забезпечення власної безпеки.

На жаль, реалії сьогодення свідчать, що фактор сили часто стає вирішальним аргументом, коли йдеться про питання збереження державного суверенітету та цілісності території. А ще частіше цей фактор стає впливовим економічним чинником у міждержавних відносинах. На практиці для України альтернативний шлях означав би початок відновлення власної ядерної програми. Досвід навіть маленьких країн показує, що ядерні розробки здатні вберегти від територіальних зазіхань та убезпечити від втручання у внутрішні справи. А найголовніше – ядерний потенціал перетворюється на абсолютний аргумент під час будь-яких переговорів, чого зараз відчутно бракує Україні, навіть якщо він залишиться тільки на рівні припущень. Аргумент, який змушує будь-кого добре подумати, перш ніж ставити під сумнів існування держави. Аргумент, що змушує добре зважити, перш ніж дипломатично відмовити…

То, може, Україні варто менше звертати уваги на дрібниці й почати більш глобально підходити до питання власної безпеки?

Ярослав Сливка, Instituto de Derechos Humanos Pedro Arrupe, España

Активні зусилля українських моряків

Пропонуємо вашій увазі новий Інтернет-ресурс на сайті “Флоту України”. Адреса сайту: http://fleet.sebastopol.ua
Всі отримані від кореспондента на борту фрегата Олександра Шталтовного матеріали розміщуються на сайті у розділі Українські моряки в операції НАТО “Активні зусилля”. Там будуть тексти і фото. Підписи під фото додатково вказуватимуть на те, вихідцями з яких регіонів України є моряки. Фотоматеріали можуть використовувати військові і цивільні ЗМІ, військкомати і т.д.
Просимо робити посилання на сайт газети “Флот України”.
З повагою,
заступник головного редактора
газети “Флот України” капітан 1 рангу А. Шудря

 

Репортажі О.Шталтовного з "Гетьмана Сагайдачного":
А тут — http://fleet.sebastopol.ua/gallery/active.htm — можна почитати архів репортажів кореспондента "Флоту України" Євгена Силкіна про участь в операції "Активні зусилля" корвета "Тернопіль" у 2007 році.

Про нашу нішу в НАТО

 

Про це міністр заявив на прес-конференції після завершення засідання комісії Україна – НАТО на рівні міністрів оборони.

«Україна шукає свою нішу в спеціалізації, чим ми можемо бути корисними… і ми здається бачимо один з напрямків – це транспортна авіація і підготовка льотчиків», — сказав український міністр.

 Він зазначив, що Україна вже заявила про намір приєднатися до британсько-французької вертолітної ініціативи, яка зокрема передбачає проведення ремонту та модернізації вертольотів, а також підготовку льотного складу.

У колективній системі безпеки кожна країна-учасниця має свою спеціалізацію — унікальну пропозицію, яку н7е можуть надати інші. Наприклад, Естонія — знешкодження морських мін, Угорщина — очищення води та території від хімічних забруднень тощо.

Заасфальтувати Афганістан

Відсутність нормальних доріг перешкоджала проведенню наступу на "Аль-Кайду" у печерному комплексі Тора-Бора і ускладнювала управління країною. Союзники по НАТО часто сперечаються через дрібниці у багатьох сферах, але в одному вони всі згодні: якщо Афганістан має колись стати безпечним, життєздатним і єдиним, спершу його слід заасфальтувати.
Спорудження головного шосе країни, відомого як Кільцева дорога (Ring Road), покликаного пов’язати разом найбільші міста Афганістану, розпочалося у 1960-х рр. Проте війна у 1970-х рр. перешкодила закінченню побудови 1900-мильної дороги, а бомбардування, вражаючі повені та жорсткі зими майже вщент зруйнували те, що було збудоване. Починаючи з 2001-го року, групи міжнародних донорів виділили вже близько 2 мільярдів доларів на відновлення та розширення дорожньої мережі країни. Азійський банк розвитку щойно надав 600 мільйонів доларів на відновлення Кільцевої дороги.
Будівництво шляхів – найбільша нині в Афганістані програма громадських робіт, і до певної міри – мета сама у собі. Один із американських військових інженерів, Ларі ЛіҐрі [Larry LeGree], хвалиться, що він зі своїм величезним бюджетом може платити своїм робітникам більше, ніж Талібан та "Аль-Кайда". Якщо, наприклад, повстанці, яких підтримує "Аль-Кайда" отримують 5 доларів на день, то він платить дорожньому робітнику 5,5 доларів. Він робить ставку на те, що чимало повстанців зроблять невдовзі вибір на користь дорожніх робіт і відмовляться від збройної боротьби.
Очікують, що після завершення будівництва Кільцевої дороги (разом із важливими мостовими переходами та пунктами пропуску через кордон) у 2010 році, товарообіг Афганістану зі світом зросте з 4,7 мільярдів доларів у 2005 році до близько 12 мільярдів доларів у 2016 році. Вже тепер 300-мильну подорож на південь із Кабула до Кандагара Кільцевою дорогою, на яку раніше йшло до 14 годин, можна здійснити за 5 або й менше годин, якщо ви поспішаєте, що, зрештою, завжди має місце. Свіжий асфальт не стримав талібів та інших розбійників від встановлення засідок вздовж шосе, де вони іноді вимагають гроші, грабують, викрадають з метою шантажу або й обезголовлюють подорожніх. Однак, ці загрози, як видається, мало стримують афганських водіїв вантажівок, які відомі в усій Південній Азії своєю витримкою та відвагою.
Чи добрі дороги справді зроблять майбутнє Афганістану кращим? Таліби, мабуть, дійсно у цьому переконані. Їхні угрупування злагоджено працюють над тим, щоб зупинити будівництво. Повстанці регулярно атакують бригади шляхових робітників у їхніх таборах та на ділянках, де вони працюють. Розрахунок ЛіҐрі має одну ваду: він не враховував того, що "Аль-Кайда" платить повстанцям поденно, але також, як стверджують американські патрулі, виплачує премії за вбитих американських солдатів і афганських шляхових працівників, десятки з яких уже вбили у східному Афганістані. Потреба в укріплених таборах та озброєній охороні робить вартість будівництва шляхів в Афганістані від 30 до 50% дорожчою, ніж деінде у Південній Азії.
Левова частка американських грошей йде зараз на будівництво малих доріг і мостів (чимало з яких будують взагалі з нуля) у східному Афганістані, тому важко прохідному районі, який перешкоджав завоюванням Александра й Тамерлана, і який сприяв втечі Осами бін Ладена з Тора-Бора. Коли ж вони завершать будівництво цих доріг, які ведуть гірськими серпантинами до найвіддаленіших долин і точок збройного опору, то вони по суті, стануть захисним щитом від вторгнення повстанців із Пакистану, оскільки дадуть змогу проводити комплексне патрулювання району й викрити ті козлячі стежки, які використовують бойовики з-за кордону та торгівці зброєю.
Вартість останньої ідеї висока, а поступ на шляху її реалізації поки що повільний. Поставити під контроль недемаркований 1400-мильний кордон між Афганістаном і Пакистаном, з його нескінченними долинами й ущелинами, який здебільшого не охороняють, здається майже Сізіфовою працею. Проте, водночас ясно, що гори Афганістану, які так довго гарантували країні безпеку й незалежність, тепер допомагають дестабілізувати її, граючи роль решета, через яке повстанці прокрадаються в країну та залишають її. Можливо є частка іронії в тому, що один із ключів до життєздатності Афганістану як держави – безпека його кордонів, може вимагати прокладання доріг у природних бар’єрах, які завжди захищали його.

Асфальтові мрії

Afganistan ring roud

[Пояснення до малюнку]

Мін поменшало
Командувачі підрозділів американської армії у провінції Кунар кажуть, що кількість підривів на дорожніх мінах скоротилася більш ніж на 50% за минулий рік, зокрема через асфальтування міни важче приховати на заасфальтованих шляхах, ніж на ґрунтових. Кількість смертей у військах НАТО та коаліційних сил у Кунарі скоротилася з близько 30 у 2006 році до 10 у 2007. За три місяці цього року там загинув лише один солдат.

Кільцева дорога
Афганське головне шосе, Кільцева дорога, майже збудоване. Лише три важливі ділянки все ще не завершені: фінансований Японією відтинок між Кандагаром і Гельмандом, де британці та канадці щодня ведуть боротьбу з талібами, ділянка з важким рельєфом на північному заході країни біля кордону з Туркменістаном, яка також стала відома останнім часом через постійні сутички з талібами, і відтинок біля кордону з Таджикистаном. Робітники регулярно стикаються з придорожніми мінами, сутичками та ракетними обстрілами.

Надія прийде з кращими дорогами?
Важкі бої тривають у віддалених долинах, зокрема у долині Коренгал, де зараз триває будівництво дороги. Проте дорога через долину Печ, яку вже завершили, дала поштовх економічному зростанню та покращила стан безпеки – власне цього і сподівалися американські урядовці. Сенатор Джозеф Байден, який відвідав провінцію Кунар у лютому заявив, що слово "асфальт" на дарі та пушту вже асоціюється з надією.

Філіп Смакер [Philip Smucker] – журналіст, автор книги "Велика втеча "Аль-Кайди": армія та медіа йдуть по сліду терористів» [Al Qaeda’s Great Escape: The Military and the Media on Terror’s Trail], опублікованої у 2004 році. Тепер він працює над книгою про боротьбу ідей в ісламському світі

Назва оригіналу: Asphalt Dreams
Джерело: Atlantic Monthly, June 2008
Переклав Омелян Радимський
Ілюстрації: http://www.theatlantic.com/images/issues/200806/win-large.jpg

Невиправний оптимізм Н.Вітренко

Лідер Прогресивної соціалістичної партії України Наталія ВІТРЕНКО вважає, що у разі розриву Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Росією і Україною загостриться проблема приналежності Криму.

Як передає кореспондент УНІАН, про це Н.ВІТРЕНКО заявила 10 червня в Сімферополі.

«Якщо договір не буде продовжений – загострюється проблема Криму», — сказала лідер прогресивних соціалістів.

Н.ВІТРЕНКО заявила, що в 1954 році питання Криму було вирішене «в умовах братання і повної довіри», при цьому, за словами лідера ПСПУ, порушуючи «діючу у той час Конституцію 1937 року». «Але якщо (зараз — УНІАН) братання немає і довіри немає, то проблема Криму загострюється, — сказала лідер ПСПУ. — Якщо проблема Криму загостриться, … будь-які претензії Росії на Крим приведуть до війни». Н.ВІТРЕНКО при цьому відзначила, що «до цієї війни готуються власті України». «Я це стверджую», — підкреслила вона.

Н.ВІТРЕНКО припустила, що як тільки кримське питання «постане в такій площині», українські власті звернуться до керівництва НАТО з проханням прийняти Україну «на ексклюзивних умовах» до Альянсу. «А будь-який крок Росії проти України розцінюватиметься як загроза безпеці, тоді включається у відсіч вся система НАТО», — сказала Н.ВІТРЕНКО. Вона закликала політиків “не допустити такої трагедії”.

Разом з тим, лідер ПСПУ заявила, що продовження Великого російсько-українського договору на існуючих на даний час умовах не прийнятно для РФ. «Якщо Росія продовжить договір за цих умов, … тоді в грудні — ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО — УНІАН), в найближчі після грудня місяці — Україна в НАТО, полігони натовські в Криму, видворення Чорноморського флоту РФ і витравлення російської мови зі всієї території України», — сказала глава ПСПУ.

Як повідомлялося, Держдума РФ прийняла звернення до Президента Росії Дмитра МЕДВЕДЄВА і прем`єра Володимира ПУТІНА, в якому депутати пропонують РФ вийти з Договору про дружбу з Україною у випадку, якщо вона продовжить так форсовано прагнути до вступу в НАТО.

 

НЄ НАДО НАС ПУҐАТЬ НАТО

   Реалізація українською владою суверенного права на захист національних інтересів у сфері безпеки через подальший розвиток відносин з Організацією Північноатлантичного Договору, реальне наближення України до кінцевої мети — членства в Альянсі, викликає у керівництва Росії неадекватну реакцію, яка є брутальним втручанням у суверенні справи нашої  держави та суперечить здоровому глузду.
   Істеричні погрози шовіністів на кшталт лужкових і затуліних, їх претензії на частину території України отримали свій розвиток в офіційних заявах російських посадовців найвищого рангу, які забувши, що Україна толерантно поставилась до вступу Росії до Шанхайської організації співробітництва та ОДКБ (Ташкентського договору), взялись лякати демократичний світ „всіма заходами”, котрі влада Росії має намір вжити, щоб не допустити вступу до Альянсу України та Грузії. Президент Росії погрожував „перенацілити російські ракетно – ядерні системи” на Україну. Слідом очільник російського генштабу просторікує, що „однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру”.
   Росія розцінюючи як слабкість бажання європейських країн на Бухарестському саміті знайти певний баланс інтересів безпеки на європейському континенті, тепер долучилась до кампанії шантажу України й світової спільноти.
   У прийнятій 4 червня 2008 року заяві міститься неприкрита погроза – у разі приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) або прискорення процесу вступу у Альянс – вважати ці дії одностороннім виходом України із Великого договору з Росією.
   Юридична основа такої позиції неспроможна. У Договорі  є положення про те, що сторони зобов’язалися «не укладати з третіми країнами яких-небудь договорів, направлених проти іншої». Але твердження про те, що НАТО, з яким Росія плідно співробітничає багато років, причому набагато активніше ніж Україна, небезпечно для Росії – явна нісенітниця.
   В зв’язку з цим ще раз нагадуємо, що Україна – суверенна незалежна держава –усіма цивілізованими способами захищатиме свою територіальну цілісність, недоторканість своїх кордонів, своє право на безпеку.
   Закликаємо українців бути готовими до достойної відсічі нахабному втручанню у внутрішні справи нашої держави та  зрозуміти нарешті, що  вступ України до  НАТО надає безпрецедентні гарантії нашій безпеці.
   Закликаємо європейські країни, з огляду на неадекватну жорсткість Росії, переглянути нинішні погляди і з більшим розумінням поставитись до євроатлантичних намірів України.
   Оскільки Україна стала об’єктом шантажу та погрози агресією з використанням ядерної зброї, з метою надання захисту Україні як державі – учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що в односторонньому порядку відмовилась від володіння ядерною зброєю, закликаємо Президента, Уряд України у відповідності до Меморандуму „Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї” підписаного 5 грудня 1994 року в Будапешті, звернутись до урядів Великої Британії, Сполучених  Штатів Америки, Китаю і Франції з проханням виконати їх зобов’язання домагатися негайних консультації та дій з боку Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
   Захистимо Україну!
   Громадська ліга Україна – НАТО