Про «відкритість дверей НАТО для України» як кризу жанру

 

Про «відкритість дверей НАТО для України» як кризу жанру
30.09.2010, 01:22
Заяви, що пролунали з вуст Генерального секретаря НАТО Андерса Фоґ Расмуссена у середу в інтерв’ю українським інформаґенціям щодо відкритих дверей Альянсу для України та Грузії є не просто формою ввічливості. Це криза жанру…
Насправді ж і генеральний секретар, й інші речники, які говорять від імені альянсу, або посли країн НАТО в Україні, коли їх про це запитують, відповідають такою черговою фразою, посилаючись на рішення Бухарестського саміту 2008 року. І в дипломатичній риториці – це хороша відповідь, правильна, відпрацьована, ніби позитивна і не кидає жодної тіні на ту людину і ту організацію, яка висловлює цю позицію.
Насправді ж тоді у Бухаресті за цією красивою й витонченою формулою «Грузія та Україна будуть членами НАТО, якщо вони цього захочуть і якщо досягнуть необхідних критеріїв» – або, як це називалося, «виконають домашнє завдання» – стояла дипломатична відмова.
І українська і грузинська сторона це правильно прочитала і правильно зрозуміла. Адже Ющенко з Саакашвілі тоді їздили до Бухаресту саме для того, щоб засвідчити, що Грузія та Україна «захотіли членства» й просять ПДЧ для того, щоб досягнути «необхідних критеріїв». Вже тоді було ясно, що це форма дипломатичної відмови, таке собі непряме «ні».
З того часу змінилося дуже багато і для Грузії і для України, і, навіть, для Росії… Незмінною лишилася лише риторика речників НАТО. Лише вони й роблять вигляд, що нічого не змінилося. В Альянсі й справді нічого не змінилося, принаймні доктринально -зміни Стратегічної концепції чекають саме на Лісабонському саміті 19-20 листопада 2010 року.
Але насправді сталося безпрецедентне: країна, яка офіційно попросила членства в організацій й отримала дипломатичну відмову, на законодавчому рівні проголосила відмову від свого попереднього прохання. Україна Януковича — відмовилася від НАТО, чим поставила Альянс у дуже незручне, двозначне становище. Адже до цього вважалося, що усі нові демократії апріорі прагнуть членства в НАТО та ЄС, аж раптом найбільша з них — образилася й розвернулася в інший бік. І в Альянсі не знають як на це реагувати. Саме тому обходяться черговими фразами, які звучать як вибачення й образа одночасно.
Два роки повторювати одну завчену фразу — означає два роки знущатися над тими, кому вона адресувалася. Сьогодні анонсувати «підтвердження» відкритості дверей альянсу для Грузії та України – все одно що запрошувати когось у гості, знаючи напевно, що в цей час він буде змушений перебувати в іншому місці.
І хоча фізично президент Янукович справді може опинитися на Ліссабонському саміті НАТО, там він психологічно (й інформаційно) перебуватиме в тіні свого маленького, але «старшого брата» — президента Мєдвєдєва.
Особливої пікантності набуде сцена, коли Расмуссен у присутності Мєдвєдєва підтвердить Януковичу, що «Грузія та Україна будуть членами НАТО, якщо вони цього захочуть і якщо досягнуть необхідних критеріїв». Хоча запитати його про це зможе хіба що Саакашвілі.

 

Насправді ж і генеральний секретар, й інші речники, які говорять від імені альянсу, або посли країн НАТО в Україні, коли їх про це запитують, відповідають такою черговою фразою, посилаючись на рішення Бухарестського саміту 2008 року. І в дипломатичній риториці – це хороша відповідь, правильна, відпрацьована, ніби позитивна і не кидає жодної тіні на ту людину і ту організацію, яка висловлює цю позицію.

 

Насправді ж тоді у Бухаресті за цією красивою й витонченою формулою «Грузія та Україна будуть членами НАТО, якщо вони цього захочуть і якщо досягнуть необхідних критеріїв» – або, як це називалося, «виконають домашнє завдання» – стояла дипломатична відмова.

 

І українська і грузинська сторона це правильно прочитала і правильно зрозуміла. Адже Ющенко з Саакашвілі тоді їздили до Бухаресту саме для того, щоб засвідчити, що Грузія та Україна «захотіли членства» й просять ПДЧ для того, щоб досягнути «необхідних критеріїв». Вже тоді було ясно, що це форма дипломатичної відмови, таке собі непряме «ні».

 

З того часу змінилося дуже багато і для Грузії і для України, і, навіть, для Росії… Незмінною лишилася лише риторика речників НАТО. Лише вони й роблять вигляд, що нічого не змінилося. В Альянсі й справді нічого не змінилося, принаймні доктринально -зміни Стратегічної концепції чекають саме на Лісабонському саміті 19-20 листопада 2010 року.

 

Але насправді сталося безпрецедентне: країна, яка офіційно попросила членства в організацій й отримала дипломатичну відмову, на законодавчому рівні проголосила відмову від свого попереднього прохання. Україна Януковича — відмовилася від НАТО, чим поставила Альянс у дуже незручне, двозначне становище. Адже до цього вважалося, що усі нові демократії апріорі прагнуть членства в НАТО та ЄС, аж раптом найбільша з них — образилася й розвернулася в інший бік. І в Альянсі не знають як на це реагувати. Саме тому обходяться черговими фразами, які звучать як вибачення й образа одночасно.

 

Два роки повторювати одну завчену фразу — означає два роки знущатися над тими, кому вона адресувалася. Сьогодні анонсувати «підтвердження» відкритості дверей альянсу для Грузії та України – все одно що запрошувати когось у гості, знаючи напевно, що в цей час він буде змушений перебувати в іншому місці.

 

І хоча фізично президент Янукович справді може опинитися на Ліссабонському саміті НАТО, там він психологічно (й інформаційно) перебуватиме в тіні свого маленького, але «старшого брата» — президента Мєдвєдєва.

 

Особливої пікантності набуде сцена, коли Расмуссен у присутності Мєдвєдєва підтвердить Януковичу, що «Грузія та Україна будуть членами НАТО, якщо вони цього захочуть і якщо досягнуть необхідних критеріїв». Хоча запитати його про це зможе хіба що Саакашвілі.