переглянути й скачати цю картинку у кращій якості, а також усі попередні (!) можна тут: http://www.nato.int/multi/wallpaper/index.htm
НЕОФІЦІЙНИЙ РУПОР УКРАЇНСЬКОГО ЄВРОАТЛАНТИЗМУ
переглянути й скачати цю картинку у кращій якості, а також усі попередні (!) можна тут: http://www.nato.int/multi/wallpaper/index.htm
Прес-центр командування ВМС ЗС України заявляє, що технічний стан фрегата «Гетьман Сагайдачній» дозволяє виконувати завдання антитерористичної операції. На сьогодні чотири дизель-генератори знаходяться у робочому стані, а незначні технічні несправності у найкоротший строк усунено силами екіпажу корабля.
Більш того, український корабель пройшов сертифікацію експертами НАТО і визнаний готовим до участі в операції «Активні зусилля». Як і планувалося, до 30 травня фрегат ВМС України «Гетьман Сагайдачній» увійде до підпорядкування оперативного командування НАТО «Південь» і з 1 червня приступить до виконання визначених йому завдань.
«Про те, щоб припинити участь Військово-морських Сил України в антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля», навіть не може бути й мови», — йдеться у повідомленні прес-центру командування Військово-морських Сил.
Сім країн НАТО командування ОЗС НАТО підписали офіційні документи про створення в Таллінні Центру передового досвіду (COE) з питань спільного кібернетичного захисту (CCD).
Центр проводитиме дослідження і здійснюватиме навчання з ведення кібернетичної боротьби. У ньому працюватимуть 30 осіб, половина з яких – фахівці з країн-спонсорів, а саме, з Естонії, Німеччини, Італії, Латвії, Литви, Словаччини й Іспанії.
„Існує нагальна потреба в такому Центрі з питань кібернетичного захисту, який ми відкриваємо сьогодні”, – сказав генерал Джеймс Меттіс, Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО з питань трансформації, під час церемонії відкриття, – він допоможе НАТО боротись і успішно протидіяти загрозам у цій сфері”.
Ця угода підписана за рік після масованої кібер-атаки на естонські державні й приватні установи, яка підштовхнула НАТО до ретельного перегляду підходів до кібернетичного захисту. На своєму засіданні у жовтні 2007 року міністри оборони країн Альянсу закликали до вироблення політики НАТО в сфері кібернетичного захисту, яка й була ухвалена на початку 2008 року.
У квітні Декларація Бухарестського саміту проклала шлях для створення естонського Центру передового досвіду, звернувши увагу на необхідності захисту ключових інформаційних систем країн НАТО і забезпеченні здатності протистояти кібернетичному нападу.
Центри передового досвіду, акредитовані НАТО, забезпечують обмін передовим досвідом з різноманітних питань на підтримку трансформації і оперативної сумісності, особливо в сфері розробки та підтвердження доктрин і концепцій, підготовки, освіти і навчань, а також аналізу і вивчення набутого досвіду.
Вони фінансуються як на національній, так і на багатонаціональній основі і мають індивідуальні відносини з НАТО, формалізовані через Меморандуми про взаєморозуміння.
НАТО має дев'ять повністю кредитованих COE – Центр аналізу і моделювання для підготовки до повітряних операцій (CASPOA), Центр цивільно-військової співпраці (CIMIC), Центр операцій в умовах холоду (CWO), Центр багатонаціональних об’єднаних операцій на морі (CJOS), Центр командування і управління (C2), Центр розвитку спільних військово-повітряних можливостей (JAPCC), Об’єднаний центр хімічного, біологічного, радіаційного і ядерного захисту (JCBRN) і Центр морської мінної справи (EGUERMIN).
Інша річ, що розширення НАТО, яке почалося прийомом у 1999 році Угорщини, Польщі та Чехії, триває досі. І аж ніяк не всі армії і не всі бази поки що відповідають стандартам XXI століття.
Ба більше, не тільки нові, але й старі члени НАТО останніми роками давали привід засумніватися в своїй готовності і далі нести спільний тягар підтримки боєздатності "найуспішнішого оборонного Союзу в історії людства". Саме так його люблять називати в штаб-квартирі в брюссельському передмісті Завентем.
Перед НАТО сьогодні постає кілька викликів, але всі вони – наслідок головної, невирішеної до кінця проблеми. Союз так і не розробив спільної стратегії для XXI століття.
Сьогодні цілі Союзу не надто ясні, і супротивник не настільки очевидний, як це було в роки конфронтації з СРСР.
З погляду Сполучених Штатів, головний виклик – це експансія радикального ісламу. І заради протидії йому Союз повинен об’єднати моральні, політичні, дипломатичні та військові зусилля. Тому головний "фронт" для НАТО сьогодні – це Афганістан. Там міжнародні сили, сформовані на основі контингентів НАТО, ось уже котрий рік ведуть боротьбу з талібами.
Тим часом, значна частина "старих європейців" вважають, що проблема ісламського радикалізму – більшою мірою американська, аніж європейська, і відмовляються – як, наприклад, Німеччина – дати згоду на участь своїх військовослужбовців у бойових операціях в Афганістані. Тобто німці служать в Афганістані, але далеко від найнеспокійніших районів країни.
Для багатьох європейців це пов’язано з внутрішньополітичними міркуваннями – настроєний в антиамериканському дусі електорат вдома не хоче, щоб "наші хлопці" вмирали "за Буша".
Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схефер не перший рік закликає союзників проявити солідарність. На саміті НАТО в Бухаресті в квітні 2008 року канадці, чиї військові несуть службу на півдні Афганістану і зазнають регулярних нападів талібів, доволі категорично зажадали, щоб їм на допомогу прислали бойове підкріплення, а не інтендантів і медбратів, загрожуючи скоротити свою присутність.
До заклику Оттави прислухалися, але загалом проблема готовності рівномірно розподілити матеріальне й моральне навантаження в Афганістані залишається однією з головних проблем Союзу. Тим паче, що зробивши в 2002 році ставку на вихід із традиційної "північноатлантичної зони відповідальності", НАТО просто не може собі дозволити програти в Афганістані. Як не раз казав Схефер, це стане важким моральним ударом по організації, від якого їй важко буде прийти до тями.
Ситуація ускладнюється і тим, що НАТО – організація, яка будується на інших принципах, ніж Варшавський договір. Попри уявлення про те, що в Союзі все одноосібно вирішують американці, це не зовсім так. США, поза сумнівом, сильний учасник Союзу, і їхній голос – найвагоміший. Але, оскільки рішення ухвалюються всіма союзниками, голос Вашингтона далеко не завжди виявляється вирішальним.
Тільки за останні п’ять-шість років американцям не вдалося провести свого кандидата в генеральні секретарі в 2003 році (Схефер, який вступив на посаду в 2004-му, – компромісна кандидатура) і умовити союзників погодитися допомогти Туреччині в період війни в Іраку (Бельгія, Німеччина і Франція виступили проти).
Ще однією невдачею Вашингтона стала відмова Греції дати згоду на прийняття до складу Союзу Македонії під час бухарестського саміту в минулому квітні.
Другою головною проблемою Союзу вже багато років залишається технологічний розрив між Сполученими Штатами і рештою союзників.
Військовий бюджет Америки разом із коштами на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи перевершує аналогічні бюджети решти всіх країн-членів НАТО разом узятих.
Багато в чому це результат закінчення холодної війни. Тоді більшість європейських союзників вирішили, що час великих військових бюджетів минув, і стали неухильно їх скорочувати.
Ситуація поки що істотно не змінилася, попри прийняту на саміті Союзу в Празі в 2002 році програму модернізації та переоснащення.
Тоді, як мовиться в завершальній декларації Ради НАТО, окремі союзники по НАТО "прийняли на себе тверді й конкретні зобов’язання щодо вдосконалення свого потенціалу в галузях захисту від хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї; розвідки, спостереження й виявлення цілей; спостереження з повітря за земною поверхнею; командування, управління й зв’язку; бойової ефективності, зокрема високоточних боєприпасів і засобів придушення протиповітряної оборони супротивника; стратегічних повітряних і морських перекидань військ; дозаправки літаків у повітрі; частин і підрозділів бойового і тилового забезпечення швидкого розгортання".
Фактично, по всіх напрямах розвитку сучасних озброєних сил.
Проте, враховуючи те, що Союз поки що не представив достатньо виразної стратегічної концепції на осяжне майбутнє, платники податків і їх представники в європейських парламентах не поспішають збільшувати військові витрати.
Що стосується колишніх соціалістичних країн, то тут теж виникла особлива ситуація – в дев’яності роки у них просто не було засобів на грунтовну модернізацію побудованих за радянською моделлю збройних сил.
Ще десять років тому, в період підготовки до вступу угорців, поляків і чехів, інтеграція в НАТО уявлялась доволі просто. Найголовніше – це не уніфікація озброєнь під єдиний стандарт, не структура командування, а цивільний парламентський контроль над військовими, прозорість військового бюджету плюс єдині системи зв’язку і ППО і знання англійської мови на робочому рівні.
Проте з роками стало ясно – технологічне переозброєння колишніх армій Варшавського договору неминуче.
У певному сенсі країни Центральної Європи і Балтії опинилися тут у виграшному становищі. Вони почали останніми роками міняти озброєння і бойову техніку, віддаючи перевагу високотехнологічним зразкам.
Процес супроводжується переведенням армій із призовного принципу комплектування на контрактний. Останньою за часом цей вирішальний крок зробила Румунія в 2007 році.
Втім, поки армії Центральної Європи вимушені лише підтягатися до кращих (переважно, американо-британських) зразків у Союзі. До повної сумісності із старими членами Союзу мине ще не менше десятка років.
Кінець епохи масштабних суходільних операцій в Європі, скорочення військових бюджетів і прийом нових членів породили ситуацію, при якій не всі армії членів Союзу здатні на рівних брати участь у всіх видах бойових дій. Тому з’явилася концепція, названа дотепниками "boutique NATO".
Йдеться про те, що малі армії членів Союзу надаватимуть усім союзникам тільки окремі "послуги". Наприклад, чехи забезпечують хімічний захист, румуни – гірських стрільців, голландці надають королівських морських піхотинців.
Проте цей армійський супермаркет загрожує створенням фактично двох армій, особливо в посткомуністичних країнах із їхніми економічними проблемами – однієї для НАТО, а іншої, так би мовити, для внутрішньої служби.
Нинішній генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схефер вважається одним із тих функціонерів Союзу, які наполягають на необхідності роботи з громадською думкою.
В інтерв’ю Бі-бі-сі в Бухаресті він сказав: "НАТО XXI століття потребує постійної підтримки народів і парламентів країн-учасниць альянсу. НАТО ніколи не була така активна, як сьогодні. НАТО – це союз демократій, а в демократичних країнах потрібні додаткові зусилля, щоб пояснити громадській думці і парламентаріям, чому, наприклад, необхідна присутність Союзу в Афганістані".
Очевидно, наступним етапом у цій роботі з громадською думкою стане розробка нової стратегічної концепції Союзу. Її, радше за все, вирішать писати на ювілейному саміті НАТО в Берліні в 2009 році.
Втім, не все так вже похмуро, якщо дивитися на ситуацію із Завентема.
Франція за президента Саркозі почала процес повернення у військову структуру НАТО, звідки в 1966 році її вивів де Ґоль.
Нові члени Союзу як і раніше з ентузіазмом готові слідувати за "старшими братами по зброї".
Нарешті, розширення Союзу теж не зупинити. Сьогодні йдеться не про те, чи вступлять в нього Україна і Грузія, а, радше про те, коли це відбудеться.
Союз, який дещо загубився в реаліях нової епохи, навряд чи припинить існування. Питання в тому, чи зможе він впливати на ці реалії так, як він впливав на них в епоху "холодної війни".
Автор: Константин Эггерт
Назва оригіналу: НАТО в поисках новых идей и боевого Духа
Джерело: bbcrussian.com, 09.05.2008
Переклав Андрій Павлишин, http://zgroup.com.ua
У Москві розцінюють як недружній крок заборону на в’їзд на територію України Юрію Лужкову, який йде врозріз з обопільними зусиллями з вибудовування атмосфери довіри і взаєморозуміння в російсько-українських відносинах. (А хамська поведінка московського гостя, вочевидь, є еталоном дружби:))
У Москві з подивом сприйняли рішення українських властей про заборону Лужкову на в’їзд до України. Йому невиправдано інкримінується якесь посягання на територіальну цілісність України, відзначають в МЗС. (Невиправдано?! Йому що від слів до діла треба перейти?)
Крім того, в коментарі підкреслюється, що Лужков ніколи не допускав недружніх висловів відносно України. Він своїми практичними діями активно сприяє розвитку відносин між двома державами. No comment… Хто це писав?
«У всієї цієї непристойної історії особливо насторожує наступне: українська сторона у котрий раз відмовляє російським громадянам в праві висловлювати свої погляди на наше спільне минуле, і знов повернулася до порочної практики складання «чорних списків», обмежуючи в’їзд на територію України окремим громадянам Російської Федерації», — сказано в коментарі. Якщо україножерство Лужкова є його оціночним судженням, то йому справді немає чого їздити в Україну.
Нагадаємо, 12 травня Служба безпеки України заборонила в’їзд до України мерові Москви Юрію Лужкову у зв’язку з його заявами в неділю в Севастополі на святкуванні 225-ліття ЧФ РФ.
— Пане Посол, НАТО, до вступу до якого Україна активно готується, пред'являє високі вимоги до армії. Чехія — член Альянсу майже 10 років. Ви виконали всі вимоги одразу, чи модернізація армії давалася нелегко?
— Тоді для нас були важливі три складові: що робити зі зброєю, виробленою в Східній Європі, як переобладнати нашу оборонну промисловість, безпосередньо пов'язану з виробництвом країн Східної Європи, і як запровадити нові технології, що стосуються найбільш технічно складних компонентів озброєння. Це нагадує українську ситуацію.
Перше, що ми зробили — скоротили армію. Варто сказати, що армія у нас була дуже велика. Населення Чехословакії складало 15 млн жителів, а в армії служили 200 тисяч осіб. Для них не вистачало нічого. Скорочення проводилося поступово, практично протягом 14 років. Зараз в чеській армії служить 30 тисяч людей. Армія професійна й відповідає практично всім стандартам НАТО, що пред'являються. Поки нам не вдалося виконати тільки одну умову -спрямувати на потреби армії 2% ВВП. Але, думаю, через декілька років ми до цієї мети наблизимося.
10 років ми використали на те, щоб привернути нові інвестиції в оборонну галузь. Ви знаєте, що у нас є дуже хороший досвід з офсетами, складовими більше 30% об'єму в літакобудуванні. У 1999 році нам здавалося, що армії потрібно багато літаків L-159 ALKА. Зараз їх у нас 72, і ми розуміємо, що половини було б цілком досить.
— Рівень співпраці Чехії й України в оборонній галузі — хороший чи залишається бажати кращого?
— Наша військова співпраця обмежується постачаннями запчастин до устаткування. Ми все ще вирішуємо деякі проблеми, пов'язані з ліцензуванням. Але перш за все їх потрібно вирішити з Росією.
Ситуація ця стосується практично всіх країн-учасниць Варшавського договору і їхньої військової промисловості. Ліцензії ж на виробництво, наприклад, вертольотів, залишилися ще з часів Радянського Союзу. І з проблемою "авторських прав" ми стикаємося постійно.
— Разом з реформою армії палкі суперечки в Україні викликає проблема силовиків. Кожна з гілок влади прагне підпорядкувати силові структури собі. Для вашої країни ця проблема актуальна?
— У нас немає традиції війни за силовиків. Ми виходимо з того, що Чехія — країна парламентської демократії. А при такій побудові держави силовики не можуть грати велику роль. До того ж одразу після Оксамитової революції над силовиками було встановлено громадянський контроль.
Наприклад, міністром оборони ніколи не може бути військовий. Крім того, функції Міноборони і Генштабу чітко розподілені. Те ж саме з поліцією і Міністерством внутрішніх справ. У МВС — контролюючі функції, але міністр впливає на поліцію тільки тим, що він, як член уряду, пропонує кандидата на посаду президента поліції. Не більш того.
У руках міністерства знаходиться бюджет, але міністр внутрішніх справ не може давати вказівки, наприклад, загону дорожньої поліції.
— Така система запобігає зайвому політизуванню представника виконавчої влади?
— Для того, щоб не було зайвого політизування міністерств, опрацювали контрольні механізми. Вони в руках парламенту, оскільки саме в його руках найважливіший інструмент — бюджет.
Крім того, у нас, на відміну від України, силові міністерства ніяк не відокремлені від уряду і боротьби прем'єр-президент в зв'язку з цим немає. У нас і міністра закордонних справ, і міністра оборони призначає прем'єр, а не президент.
Ще один важливий момент — у нас практично завжди уряди коаліційні. І це також одна з можливих форм контролю. Коли представник однієї партії — міністр внутрішніх справ, а міністр оборони — з іншої, вони чудово самі один одного контролюють. Важливо, що у міністра одна партійна приналежність, а у його першого заступника інша.
— Українські політики в запалі сварок люблять згадувати один одному брудне політичне минуле. Свого часу в Чехії був прийнятий закон про люстрацію, що забороняє представникам комуністичного режиму обіймати високі державні пости. Ви вважаєте, що це правильно?
— Цей закон у нас був прийнятий у 1991 році. Про нього дуже багато говорили як хорошого, так і поганого. Скажу більше — він розділив політичну сцену і суспільство. У мене до цього закону особливе ставлення, тому що я очолював апеляційну комісію, що доводила або спростовувала зв'язок людини з комуністичним режимом. Адже в Чехії було багато людей, які насправді були не агентами, а жертвами режиму. Наприклад, якщо людині пропонували стати агентом, а він відмовився, то його досьє якийсь час залишалося в Службі.
Повертаючись до Закону про люстрацію, скажу наступне. Він передбачає, що люди, які обіймали за часів комуністичного режиму пост від керівника районної організації КП і вище, не можуть працювати на державній службі. Крім того, обіймати керівні пости не можуть люди, які були агентами комуністичної Служби безпеки, й ті, хто був членом так званої Народної міліції (Народна міліція — військова комуністична організація, заснована в Чехії в 1948 році. — Н. Я.).
Скандали, пов'язані з приховуванням даних про минуле, виникають і зараз. Але вони відбуваються все рідше.
— Що хорошого в такому законі? Ви створюєте у власній країні атмосферу тотальної підозри?
— Наш колишній прем'єр Мілош Земан із цього приводу дуже добре в іронічній формі сказав: "Закон про люстрацію потрібний був для того, аби комуністи трохи "відпочили" від влади". Закон про люстрацію став ефективним інструментом зміни політичних еліт. Скажу чесно — суперечки про доцільність ухвалення закону про люстрацію виникають у нас напередодні кожної виборчої кампанії. Проте закон поки діє і, мені здається, на користь суспільства.
— Чому ?
— Тому що, наприклад, неможливо, щоб кандидатом від демократичної партії стала людина, на яку розповсюджується дія Закону про люстрацію.
— Ви хочете сказати, що люди з комуністичним минулим не мають права приймати участі в політичному житті сучасної Чехії?
— Ні. Це не так. Закон цього не забороняє. Це вирішує сама партія. Hаприклад, комуністи такого від своїх кандидатів не вимагають. Демократичні ж партії пропускають в політичне життя людей тільки з чистим минулим.
— Пане Башта, Ви були Послом в Росії, тепер в Україні. Якщо порівнювати роботу в Москві та Києві з погляду взаємодії з офіційними інституціями, в чому різниця?
— Треба сказати, що позиція Чехії в Москві в той час, коли я став Послом, набагато відрізнялася від нинішньої. Я почав працювати Послом Чехії в Москві в 2000 році. Рівно рік пройшов після вступу нашої країни до НАТО і якраз перед нашим вступом в ЄС. Тоді наші політичні відносини з Росією не були найкращими.
У мене були три основні завдання — поліпшити політичні відносини в рамках своїх повноважень, вирішити питання боргу Росії перед Чехією і підвищити об'єм чеського експорту до Росії. Всі три завдання мені вдалося вирішити протягом п'яти років. Нам всім тоді потрібно було знайти спосіб комунікації з російською владою і російськими партнерами — знайти, що нас пов'язує, а не в чому ми протистоїмо
— Які завдання ви намагаєтеся вирішити в Києві?
— Тут все по-іншому. Політичні відносини не треба покращувати, бо вони хороші. І так було завжди. Тому я тут можу більше займатися економікою. Добре, що є зацікавленість обох країн у збільшенні інвестицій і товарообігу. Експорт складає близько 70% ВВП Чехії. Отже збільшення постачань наших товарів сюди — проблема актуальна. Але це вічне завдання всіх послів у всіх країнах світу.
Якщо говорити про враження, то вже півроку я відчуваю себе в Україні в трохи дивній ситуації.
— Чому?
— Тому що, з одного боку, це дружня країна, з якою особливих проблем немає, і про все можна домовитися. Але виконання цих домовленостей завжди вимагає більше часу і зусиль, ніж я думав. Наприклад, ситуація, що склалася навколо будівлі нашого посольства.
На початку 80-х у будівлі було Генконсульство Чехословакії. У 1993 році будівля була розділена, оскільки Чехословакія розділилася — одна частина відійшла нам, інша — Словакії. І з того часу ми так і тулимося в одній будівлі, яка вже застаріла і не може виконувати представницьких функцій в повному об'ємі.
З моменту мого приїзду до України я вже півроку займаюся тим, що хочу знайти приміщення для посольства і його орендувати. Не виходить! Виявляється, що тут не завжди працює принцип, що діє у всьому світі, — якщо про щось домовився, то ця домовленість виконується. В Україні свій принцип — ніби домовилися, а потім в останню мить раптом щось обов'язково міняється. Подібний досвід існує і в інших дипломатичних місій.
— Чи допомагає Вам у роботі досвід попереднього Посла Чехії в Україні — пана Карла Штіндла, реноме якого в моїй країні було дуже високим?
— Так, допомагає. Ми з паном Штіндлом знайомі багато років. Практично всі співробітники посольства — люди, яких вибрав Штіндл. І це дуже хороший приклад того, що з приходом нового посла погляд на проблеми не міняється кардинально. Я цьому дуже радий. Думаю, що співробітники посольства і всі наші партнери це відчувають.
— Останнє питання, якщо дозволите.
— Будь ласка.
— Пане Башта, Ви зустрічалися і з паном Ющенком, і з пані Тимошенко. Хто більше сподобався?
— (сміється) Це питання поставити дипломатові можна, але чекати, що він відповість, — ні.